РОЗДІЛ 12 "Особисте згарище"

— Інго,  прокидайся.  Незабаром  виходити.

— Вже  приїхали? — сонно  запитую,   відриваючи  голову  від  широкого  чоловічого  плеча. — Здається,  я  задрімала. 

Пальці  Назара  дбайливо  заправляють  пасмо  неслухняного  волосся мені  за  вухо.   Він   ледь чутко  торкається   вустами  скроні. 

— Ти  міцно  спала.  Добре, що випила  заспокійливе. 

— Угу , — бурмочу  та   кидаю  побіжний  погляд  на   засмальцьоване   вікно,  за яким  повільно  мелькають  будівлі   курортного  містечка.   Ранок  сірий,  тому   не розібрати  дощ  чи спеку  віщує  новий  день. 

У  вагоні  багатолюдно.  Відпочивальники  метушаться,  збираючись  на  вихід.  У всіх  на  обличчя  радісне  передчуття  відпочинку, а на  вустах  заповітне  питання:  чи  тепле  море.

Друг  дитинства  також совається  на  сидінні,  перевіряє  наший  маленький  багаж. Хлопець після  розмови  зі мною  одразу виїхав   в  столицю,  тож  з  речей у  нього    тільки  барсетка  з  документами. 

— Ти в  нормі?  — цікавиться.  — Ти думками зовсім  далеко  звідси. 

— Мама  знає  про  наше  повернення? 

— Я  вчора  намагався    додзвонитись, але  вона  не  відповідала. 

—  Дивно,   ненька  постійно  на  зв’язку,  — стенаю  плечима. — Хоч  би  нічого  не  трапилося. 

 Мій  готель знаходиться  на  першій  лінії. Готелем його складно  назвати,  бо все у  перспективі. А  поки   невеличкі  будиночки  сімейного  типу.   Почати   справу   було   моєю  мрією,  поштовхом  повернутися  до  нормального  життя. Значну  частину  коштів  на  оренду  території   дали  батька,  а  левову  —   довелось  взяти  в  банку  під  божевільні   відсотки.   Та  я  вірила  і  вірю,  що  вдасться,  що я  на  правильному  шляху, і  зовсім  скоро   зможу  повертати  борги  більшими частками.

На  початку  сезону  ми  з мамою та  Назаром  перебрались  з гір  на  південь. Тато  залишився  вдома, пообіцявши  наглянути   за  будинком  і  приїхати  на  коротенький  відпочинок  у  вересні. 

Потяг  повільно  зупиняється  і  його  пасажири мурахами  висипають   на  перон. Мій  супутник  допомагає  багатодітній  сім’ї  вибратись   з  численними  клунками.  На  мить  затримуюся  на  його  красивій  фігурі  поглядом.  Він  хороший. Неймовірно  хороший    і  турботливий.  Він  та  Вадим  — дві  різні  стихії,  між якими я  — нещасна    пилинка.   Чоловіків  неможливо   порівняти,  як  і  не  можливо  змусити  своє серце  забути   Заславського  й  відкритися  для  знайомого.   

— Зараз  спіймаю  таксі,  — турбується. Хлопця  явно  хвилює  мій  стан,  оскільки  недвозначні  погляди  складно  не  помітити. 

— Все  гаразд. Можемо  пройтись.

— Ні, відпочинеш,  а  тоді  гулятимемо.

Йому  вдається  домовитися   за  більш-менш  прийнятну  плату  як  для  місцевих  жителів.   Таксист   пошарпаної  іномарки  видається  балакучим  дядьком. 

— Уявляєте?  — запитує,  плавно маневруючи  посеред  чисельного  транспорту  туристів.  — Вночі  була  сильна  пожежа. Один  з  будинків  відпочинку  згорів  майже  до тла.  До речі,  займання сталось    у  вашому  районі.   Ви  нічого  не  знаєте?

Ми з  другом  переглядаємось.  Десь  на  денці  душі  закрадається  тривожне  передчуття,  що  подія  має  відношення  до  мого  бізнесу,  до  мого  маленького  дітища.  Інстинктивно  стискаю  його  долоню  своєю. Назар  підтримує  підбадьорливим  кивком, мовляв,  не   вигадуй  і  не   тривожся  передчасно.   

— Вдалось погасити? 

— Рятувальники  тільки  під ранок   припинили  працювати.  

З лиховісним  передчуттям  під’їжджаємо  за  потрібною  адресою.    Сизий  стовп  диму  над  згарищем  вбиває всередині  все. Я  наче  знову  вмираю.

— Тисни  на  газ,  — волаю  до водія.  Палці  впиваються  в  м’яке сукно сидіння.  До хрускоту.  До  відчаю. 

Долоня  знайомого,  що  за  долю секунди  з  теплої  перетворилась  на крижану,  накриває  моє  коліно. Хлопець   без зайвих  пояснень  розуміє,  яка  сталась  прикрість. 

— Інго  тримайся,  — тільки   й  встигає вимовити. 

Таксист,  не вірячи  власним  очам  та  навігатору,  спантеличено  кліпає  очима  під  металевими  воротами,  за якими  чорніє   пошкоджена  будівля.  Ми   виходимо,  забувши  розплатись  за  проїзд.  Так  і  стоїмо  онімілі  перед  величезним  попелищем.   У  ніс  б’є  їдкий   запах  диму  та  горілого. Але я   не чую  його. Не  відчуваю  найменшого  дискомфорту,  бо  розуміння,  що  моя  праця  покотилась  на всі  чотири сторони,  притуплює  будь-які  відчуття. 

— Назаре,  це  правда? 

 По  щоці  повільно  збігає  солона   вода.  Душа  хоче  ридати,  вити,  вилетіти  з  грудей. 

— На  жаль. 

Друг  першим   проходить  на  подвір’я.  Прикривши  обличчя   футболкою,  він  рушає   вглиб. А я  довго   стою   не  в силі  зробити  бодай  крок.   

— Донечко!  — роздається  за спиною  розпачливий  голос  мами.  Я  різко  озираюся  і  від  того  перед  очима  з’являються  темні  круги.  — Нарешті  ви  повернулися! Ох,  моя  дівчинка,  що  тепер  буде? Як  ми   житимемо?