Не повернусь

РОЗДІЛ 11 "Крихітний носик"

Кілька  глибоких  вдихів  допомагають  розслабитись  та  упорядкувати  думки.  До  свого  будинку  добираюсь  вчасно.  Моя  принцеса  вже зустрічає  на  подвір’ї  з  улюбленою  іграшкою в  руках.  Її   рожева  поні Нема  міцно  притиснена  до  грудей. 

— Татко! — радісно  вигукує й  несеться  вихором  назустріч. Мабуть,  дитяча  щирість  та  усмішка  неповторні.  Їх  не можливо  купити   за  гроші. 

— Привіт,   моя  зірочко!  Скучила  за мною? — крихітне  худеньке  тільце  опиняється  у  руках. Пригортаю, цілую  бантики. 

— Ти  вдома  не ночував. Я  знаю!

Її  тонкі  губки  ображено складаються  в  бантик. 

— Вибач, що  не  попередив.  Обіцяю,  більше  не  повториться.  Ти  готова?

Мала  киває  голівкою,  від чого  русяві  хвостики  весело  виляють  по худеньких  плечиках. На моїх  руках  вона  дістається  машини  й  слухняно  вмощується  на  задньому  сидінні. 

— Поїдемо  без крісла? Ура! — її  долоньки  сплескують  повітря.  Дитячий  сміх  заповнює салон. Знаю,  що  порушую  правила,  але моя  дівчина   любить  так  їздити.

— Ти слухалась  гувернантку? — цікавлюсь,  плавно  маневруючи  поміж транспортних  засобів.   Я  веду спокійно, встигаємо.  Періодично  подивляюсь   у  дзеркало  дальнього вигляду  та  дивуюсь  дитячій    непосидючості. Поні  в   маленьких  пальчиках  вертиться зі сторони в сторону. Навіть  кілька  хвилин  не вдається  посидіти  спокійно. 

— Все  добре. Я  гарно   з’їла  кашу,  і  мене  похвалили.  Я  дуже  рада,  що  ми  їдемо  разом  до  лікаря. А мені уколи  робити  не  будуть?  — Ксенія  закашлюється  й  прикриває крихітний  ротик  кулачком. Як  доросла.  Зовні  вона  дуже  схожа  на матір,  але я  докладаю  максиму   зусиль,  аби  характером  не пішла  у  цю  зозулю. Зла  не вистачає,  як стільки  років  можна  не цікавитись  власною  дитиною. 

— Звісно,  ні. Тільки  послухають  легеньки  й  відпустять  додому. 

— Я  тобі  віру. Ти —   найкращий  татко  на світі.  Коли зупиниш машину,    я  тебе  поцілую. 

Підморгую її  зображенню й   до  будівлі  приватної  клініки Ксенія Вадимівна  невпинно  розмовляє  про все  на світі, при цьому   одночасно. 

У  лікарні  нас  зустрічають  як  давніх  знайомих. Що  говорити,  тривалий  час  ми  не вибираємо  з  простуд  і  кашлів.   Раз  за  разом  Ксенія  хворіє  і    хвороба  майже  завжди  закінчується  вживанням  сильних  препаратів.   Спершу  лікарі спирались  на  слабкий  імунітет,  потім  на  алергію, а сьогодні  ми  прибули   до світила  педіатрії,  на   поради якого  покладаю чималі  надії.

Наша  лікарка  не  по роках  молода  та  з  юнацьким  блиском  в  очах.  Ксені  вона  одразу  припадає  до  душі  й  мала  без  проблем  вмощується  на  стільчик  поруч   її столу. 

— Як  тебе звуть? О,  яка гарна  іграшка! — жіночка  щебече  і вже дістає  медичне  обладнання.  — Татко  з  тобою  прийшов  на  підтримку. Але  ж  ти мужня  дівчинка. Покажи,  будь ласка,  язичок. 

Дівчинка  без  проблем  проходить  огляд  та  уважно чекає  на  вердикт. 

— Ти була  на морі, Ксеніє? — цікавиться  лікарка.  Отримає   заперечення.  — У  такому  разі  тобі  саме час  поїхати  на відпочинок.   Пане  Заславський,  вам  необхідно взяти  відпустку  і  місяць  пожити  на  півдні. Впевнена,  змінивши  клімат,  вам  вдасться  позбутись  багатьох  проблем.

Я  мимоволі скривлююсь. Наразі  підписано  важливий  контракт,   зі спадщиною  батьків  все  не визначено,  я  не можу  взяти  й  покинути  столицю.  Занадто  багато стоїть на кону. Наче  читаючи  мої  думки,  вона  продовжує:

— Немає  нічого важливішого  за  здоров’я  вашої  доньки.  Спробуйте   знайти  вихід!

Але  її останні  слова   важко  розібрати. Юна  непосида   зривається  на ноги  та   з радощів  підстрибує.  

— Моле! Моле! Ми  їдемо  на  моле!     

— Думайте,  Вадиме Олексійовичу. Вам  вдасться  знайти  можливість.

— Татусику,  тобі  все  вдасться. Ти ж у мене супергерой! 

О, так!  Свого часу  пані  Антоніна  Артемівна  також  надала  мені відповідне  звання,  коли  опинився  на  її  порозі  розлючений  на увесь  білий  світ,  а особливо  на  недолугого  родича   горе-матері  цієї  крихітки. 

Я  ладний  був  знищити всіх, і  того  мерзотника  з його  паскудним сімейством  у  першу  чергу. 

Після  того,  як  побачив   крихітну Ксенію,  я  не зміг стояти  осторонь  та  відправився  на  пошуки   її  близьких. Мені  знадобилось  кілька днів,  щоб  слідчий,  що  запроторив  мою  Інгу  за  грати,   вкотре виконав  складне  завдання.  У  глушину,  у  Богом  забуте   село,  я добирався  важко. Проклинав Нону  та  її  нестерпний  характер,  сердився  на себе,  адже  залишив  напризволяще  кохану  жінку.  Хоч Марат  пообіцяв  не чіпати, його слова  рівнозначні  нулю, і  грати   у  відвертість  з  ним було небезпечно.  Але  на  той  час  у мене  не   було  вибору.   

Дорогою  я  вже  багато  знав  про Андрія.  Він жив  з дружиною  та   сином    в убогій  орендованій  хатині,  працював  у  місцевого  фермера  чорноробом  за  копійки, і  ніяк  не міг  вибратись  з  боргової ями.  Жінка  в  декреті. Частково я  відчував  жалість  до  хлопця,  тому  на його  прохання  придбати  будинок замість згоди  опікуватись  малям,  я  прийняв  спокійно.  Не  поскупився  і  кредити  погасити,  й  купити  дитині  все необхідне,  навіть  погодився на  щомісячну  виплату  на  утримання  новоспеченого  члена  родини.  Вражало у  цій ситуації одне:  Андрій  знав  про вагітність  сестри.  Остання,  як  виявилось,  на   останніх   місяцях   жила  з ними без  гроша  за  душею.  Під  час  чергового  скандалу  пригрозила  залишити новонароджену  дитину  в  пологовому,  а сама  податись  на  пошуки  кращої  долі    за кордон. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше