РОЗДІЛ 10 "Ксенія"

Я  зумисне  залишаюсь  за  рогом  вулиці. Маніакальна  залежність  тягне  до неї,  вимагаючи   прослідкувати  маршрут   її руху. Куди полетить  пташка?  З  ким  розмовлятиме  в місті? Поїде  додому  до свого співмешканця,  чи все-таки  піддасться  бажанню   збагатитись?   Виявляється  її  хлопець  простий  роботяга,  який  за  душею  не  має  жодної  зайвої  копійки.   У  його кишенях  час  від часу  гуляє  вітер,  а  кредитна картка  не встигає  хоча  б  на тиждень   не  переступати  межі  мінус.  Можливо,  він  хороший,  але    факт  відчутності  грошей  рано чи  пізно  скажеться  на його  характері, на його стосунках.

Я  не  довіряю нікому, особливо  колишній. 

Вчора  була  хвилина слабкості.  Ми замалим   не  переступили  межу  забороненого,  не  піддались  минулому. 

І я  в  останню  мить спасував.  Прогнав   жінку, у  присутності  якої  серце   тріпоче й  нагадує, що я  жива  людина,  що  здатний  кохати.   І  зовсім  позбавлений сили витравити  її зі  своєї голови.

У  машині  сідаю   на  переднє пасажирське  сидіння. За  тонованим склом   можливо  не помітить  мене. Хоча, Інга  зранку  виглядала  занадто   пригніченою ,  щоб  звертати увагу  на  оточення.  Вранці  ми  дійсно  зустрілись  випадково. Я  спеціально прокинувся з  першими  променями сонця,  аби якомога  швидше  дременути   з  дому  і не перетинатись  з   дружиною. Після  нічних  подій  нам  обом  варто  було  заспокоїтись  й удати,  наче  нічого   надзвичайного  не сталося. Просто  вдало  зіграти свою  роль. 

Але ж ні…  Доля   зіштовхнула нас  лобом  в  лоб і  я  повівся  як  справжнісінький  ідіот.  Втік, а  тепер сиджу  за кущами   в очікування  дива.  Таку  поведінку  можу  пояснити виключно  безсонням,  яким мучився до  ранку. 

Поки  вичікую  дівчинку, чіпляюсь  поглядом  за  урну  для  сміття,  з якої  похнюплено  виглядає  букет  квітів. Придбав  для  колишньої  з дурості,   точніше з ревнощів, бо  хотілось  довести,  що я  набагато кращий  того Назара,  з  яким   ділить  постіль. 

По серці  наче  знову  ріжуть гострим  ножем. 

Коханця   завела. А  тим часом   хотіла  пригнути  у  моє  ліжко, варто  було  поманити  пальчиком. 

Зариваюся у  волосся.   Думки    штурмують  мозок  як   грізна  навала  ординців. Якщо помислити  тверезо, то  вчинки  і  дії Шварц  не піддаються  жодним  правилам  логіки.   Водночас  дівчина відмовляється  від  спадку  і  в той самий  час  я  дізнаюсь  про її кредити  в  банках  на  розбудову  власної справи.    У  неї  є  співмешканець,  з яким  щаслива. Принаймні  світлини,  надані  Григоровичем та  викладені  тим  Назаром  у  соціальних  мережах,  красномовно   свідчать  про статус  задоволеної життям  людини.  І  знову  суперечність — Інга  не проти  провести  в моїх  обіймах   ніч. 

Хитра.

Підступна. 

Але ж очі  чисті  та  наївні, як  три роки  тому  у слідчому  ізоляторі,  де пропонував стати  моєю  дружиною. 

Тим часом  колишня  виходить  на  вулицю. Плечі  опущені, з  вигляду  понура  та  роздратована.  Не  озираючись, тягне   невеличку  валізку  у  напрямку  зупинки  громадського транспорту.    Я  наказую   водієві  повільно  рухатись  слідом.    Невидима  сила всередині  вимагає   дивитись,  милуватись  дівчиною.  Немов  ми  бачимось  востаннє. Хоча,  наша  зустріч  вранці  у  коридорі  дійсно  буде  останньою. 

Більше  ніякого  минулого.  Владнаємо справи  й  розбіжимось  на  всі  чотири  сторони  світу. Мені  взагалі  нічого  хвилюватися,   тому  що  гроші  та  першокласні  адвокати  забезпечать  виграш  у  будь-якій  справі.    Якщо  Інга  рипнеться стосовно спадщини,  яку  принципово  не  віддам   їй,   розітру   вискочку  в  порох. 

Машина  повільно  котиться  обабіч  проїзної частини. Якоїсь  миті  Інга  озирається,  й мені  доводиться  втиснутись  в  сидіння.

На  зупинці,  сідаючи  в   жовтенький  автобус  маршрутного  таксі, вона  знову дивиться.  І в тому  погляді  стільки  болю. Вона  впізнала мене,  втямила,  що стежу.  І  знову  пішла. 

— Вийди,  будь ласка,  — кажу  водієві.  Я  перебираюсь  на його сидіння,  втискаю  педаль   газу  і  під свист  двигуна  вилітаю  на  центр   дороги. Мов  несамовитий  верчу  кермом,  розвертаючи  транспортний  засіб  у  протилежну  сторону,  якомога  далі  від   жінки,  що  нещадно   заволоділа  душею. 

Нехай  їде!  Так  буде дійсно краще!

Авто   женеться  містом.  Будинки,  вулиці  мелькають  за  вікном  із  шаленою  швидкістю. Я  не  звертаю  жодної уваги  на  спідометр, який  давно  перевалив  дозволену  позначку. Мій  звичний  світ,  до  якого   пристосувався  після  втрати  Інги,  знову  руйнується,  знову  летить  згори  вниз і  я   нічого  не можу  вдіяти.    

До тями  приводить  дзвінок. Гучна  класична  мелодія  наповнює  салон, вистукуючи  у  скронях  сотнями  молоточків.

— Слухаю,  — грубо відповідаю,  навіть  не  поглянувши  на  контакт  співрозмовника.  По іншу  сторону  звучить  голос  гувернантки   Ксенії, стурбований   і вимогливий. 

— Вадиме  Олексійовичу, вибачте,  що турбую.  Я  лише  хочу  нагадати, що дівчинці  призначено  до  лікаря,  і  мені  потрібний  дозвіл   виїхати  за межі  будинку. 

Різко  б’ю  по гальмах. Зі скрипом  та  під шум  клаксонів  інших  авто  зупиняються.  Я  зовсім  забув  про свої  обов’язки,  про  крихітне  життя,  яке  повністю  залежить   від мене.