РОЗДІЛ 9 "Ранок без тебе"

  З  переляку  кидаюсь  назад  до сходових маршів. Руками  чіпляюсь  за  поручні  й  додаю  ситуації  ще  більше  безглуздості.   

— Інго,  зупинись. Ти  все  одно  прийшла…

Вадим  зривається  на  ноги  й   за  долю секунди  опиняється  поруч. До  носа  долітає  запах  алкоголю,  змішаний  з  ароматом  дорогих  чоловічих  парфумів.   Моє  тіло  нещадно обпікає його близькість. Гаряча,  неприборкана сила,  що  вивертає назовні   давно  поховані  бажання.  Дихання  Заславського  розбивається  об  моє  обличчя  на  сотні  атомів,  на  мільйони  зірочок, котрі виблискують  в його  сильній,  впевненій  аурі.  Колишній  коханий  позбувся  сорочки. У світлі ліхтаря,   вкрадливо  схованого за вікном,   оголена  шкіра  переливається   оксамитом. Мені  здається,  що я  бачу  кожнісінький  м’яз,   що  кубики  на  животі  рівним  щитом  манять  погляд,  що весь  він  буде мій,  тільки  простягни пальчики.

Шумно ковтаю.  Видих виривається  з    розтулених  губ  і  торкається чоловічої шиї. 

— Підійди   до мене, —  Вадим  продовжує   магнетизувати,  чіпати  душу,  заворожувати.  Не  знаю,  які  цілі  керують  слабохарактерною Інгою,  але я  роблю  зрадницький  крок  вперед. Тепер  між  нами лічені  сантиметри. 

Пальці  Вадима   ловлять  в  темряві  мою долоню. Чоловік  повільно   торкається  подушками   зап’ястя,  повільно  біжить ними до ліктя. Ледь вловна  лінія,  нечутний  дотик — і я втрачаю  розум. В  останню мить стримуюсь,  аби   не повиснути  на  плечах,  аби  не   кинутись  з поцілунком,  аби   не …

Та для  чоловіка  я  — розгорнута  книга.      Іншою рукою  він  обхоплює  за  талію  і  щосили  жбурляє ватне  тіло  на  себе.  Я  буквально  підгинаюсь,  опиняючись   зламаною тростинкою  в сильних  обіймах,  з яких  не втекти. Не  підготовлена  до  подібного  повороту  подій,   я  не встигаю виставити  захист і  зариваюсь  носом  в  широкі  груди.  Божевілля… Бо тепер його  руки  блукають  моїм волоссям , спиною,  талією.  Вони абсолютно  повсюди.

 Спочатку  Заславський  цілує  за  вухом. А коли  намагаюсь  пручатись,  обхоплює  долонями   щоки  й  нещадно  зминає  мої  губи своїми.  Його  поцілунок  глибокий,   сильний,  наполегливий. 

Я  здаюсь…

 Здаюсь  без  бою.

Підіймаю  біли  прапор  на  початку  битви. 

Мої пальці  губляться  в  шовковистих  пасмах   чорного  волосся,  а  губи  жадібно  шукають його.   Не зоглядаюсь як    колишній чоловік  підхоплює  на  руки.  Мить — і розплескана,  відверта   знаходжусь  на   дивані.  Простір  повниться  його ароматом. Я  готова  вдихати цей  запах  на  повні  груди,   без обмежень, всю  вічність. 

— Інго,  — протяжно звучить стогін.   Він   означає  сум  за  мною,  за  минулим,  яке  обоє  прекрасно   пам’ятаємо.  — Я ненавиджу  тебе…

 Не тямлю, що відбувається.  Було   тепло, затишно,  добре.  На  зміну   піднесенню  приходить  гірке  розчарування.  Чоловік  відсахується  від  мене,  відходить до вікна й  видає  гортанний  крик. Крик  одинокого звіра,  якому  ніхто  не  потрібний:   ні  кохана, ні  подруга,  ні я.  Біль  розуміння,   що я  не  чужа  Заславському,  що  він  шкодує  про  миттєву слабкість    таранить  мозок, вривається  гострим  ножем  у спину. 

Я  наївна і  дурна  дівчинка,  яка  повірила  в  почуття  принца й  боляче  обпеклась. Принц  давно  перетворився  на   злобного  монстра  без  нічого    людського в душі.  На  клятому  дивані  скручуюсь в крихітний  клубочок.  Невидима  сила  утримує на місці,  не  дозволяючи  зникнути  геть  з його  очей.  За сьогоднішній вечір я  відкинута вдруге…

Більшого сорому  я  в  житті  не відчувала. Наче  побита   повільно  підводжусь. 

— Вадиме,  ти  зумисне   хотів мене принизити?

У відповідь  — мовчазна  тиша.   Він  вдає,  що  розглядає  темряву  за вікном,  я  виходжу  наче  нічого  не сталося.  Підіймаючись  сходами,  наївно сподіваюсь  на  його  окрик,  на  прохання  зупинитись  і  спокійно  обговорити  проблеми,  на  пропозицію  нарешті  зізнатись у  шалених почуттях,   котрі  рокам не  вдалося стерти. 

Та  мене  ніхто  не  гукає.  Як  колись я  прийняла  рішення  за  двох,  так  само  зараз Заславський  вирішує самостійно. І  цим самим  нещадно  розмазує мене  по  стіні.   

У кімнаті,  що  зустрічає  порожнечею,  це  приниження  відчувається  особливо  гостро.  Я  просто лягаю  на  килимок  біля  ліжка,  і весь  світ  на  даний час  втрачає  значення…

А  ранком  потрібно  знову  жити.  Підводитись  на  ноги  й  крокувати  до цілі — розлучення.  З  першими променями  сонця   таки  перебираюсь  на  широчезне  ліжко,  застелене  ніжним  матовим  покривалом. Від  скоцюрбленої  пози  тіло  ниє  та  пече.  Ще  годину  лежу,   роздивляючись   світанкове  небо  за вікном. Виявляється,  у різних частинах  країни  в  один  той  самий  час  воно  може  бути  іншим.  Наприклад,   над море  воно  світліше, наче  сама  блакить відбивається у вишині.  

Нестерпно  хочеться  додому. У  голові  закрадається  думка,  що  ліпше  поїхати  й дистанційно  розбиратись   із  Заславським. Принаймні ми  менше спілкуватимемось  і   не  бачитимемось, а  отже,  конфлікти зведуться  до  мінімуму. 

З розпачу  проводжу  долонями по обличчі.  Макіяж  розплився  від сліз  та встиг  висохнути.  Боюсь уявити,  яка  я  зараз  красуня.