Не повернусь

РОЗДІЛ 6 "Сміливість"

Я  ненавиджу  себе  за слабкість,  ненавиджу  за  кохання  до  Інги,  що рве  серце  на частини. Виявляється,   те кляте серце  і  досі  живе,  і  досі міліє  від  її присутності,  шалено товче  об  груди.  Воно  нагадує,  що я — з плоті й  крові,  переповнений  персональною  отрутою до   фіктивної  дружини. Хоча, фіктивною  її складно  назвати,   бо у  справжніх почуттях  зізнавались   обоє.  

Ні,  вона  не могла  так  досконало  грати  роль,  так  щиро  і  непідкупно  висловлювати своє кохання. Колись однозначно  не  могла. 

Я  дивлюсь  на  Інгу  з-під опущених вій.   Намагаюсь  зобразити маску  зневаги,   у  той самий час  тамуючи  бажання  кинути  її в  обійми, пригорнути,  зізнатись  в  нестримних почуттях.

Вбиваю    словами:

— Залишайся.   Кімнату  можеш  обрати  на  другому  поверсі.   За  два-три   дні  владнаємо  справи  і  ти  знову  полетиш на  південь. 

Інга  спантеличено кліпає очима. Дівчина  явно  не  готова  залишатися  в  царстві  пилу  та  доволі  неприємних спогадів.  Мабуть,  думає, що я  збожеволів. У своїй скромній сукні вона доволі мила. Заплети  волосся у  дві кіски — і  зовсім стане схожа  на школяру. 

Ні,  я  не готовий  її відпустити. 

— Я  поселюсь  в  готелі. 

— Головна  умова  — живеш  в  моєму  будинку.   Ой  вибач,   в  твоєму. 

— Ти  придумав  нову  гру?  Навчився  у Чурова  нехтувати   життями  інших?

Стіна  невимушеної злоби  зависає   у повітрі  між  двома  ворожими  таборами.  Ні я, ні Інга  не  готові уступити власним  принципам.  

— Добре,  — дівчина  несподівано  погоджується. Голівка  здіймається  до гори,  а в  синіх  глибинах  очей  світить   виклик, наче  щось  вигадала і  тепер відчуває  за собою  фору.  —  Піду  назустріч  забаганкам  капітана.  Де  твоя, Вадиме,  кімната?   

— Оселишся  в мої?

— А чого  дивуєшся?  Чи речі  не перевіз? Якщо  не помиляюся,  тут  років  три  ніхто  не  жив. 

— Маєш рацію,  я  мешкаю  в  іншому місці.  Але   забаганка  дружини — закон.

З  цими словами  тягнуть  до мобільного  телефону,  находжу  контакт   хатньої робітниці  й  прошу  зібрати  мені  речі  на  перший  час.  Шварц  не зводить очей,  сканує  кожнісіньку  емоцію й  боїться пропустити найменшу  деталь. 

Світ довкола  нас  звужується  і  ми  обоє  потрапляємо  на  гачок  минулих  образ і  давно  забутих сподівань. Як двоє  школярів  тупцюємо  на місці. 

— Ходімо?  — запитую,  показавши рукою  на двері.  — Зроблю коротку  екскурсію.  Ти,  мабуть,  забула все?

— Є  речі, які   складно    не пригадувати.  Інколи  вони сняться.

Дівчина гордо  проходить  повз,  першою  крокує сходовими маршами. Її  внутрішнє  хвилювання  я   відчуваю   на рівні інстинктів. І якась  невимовна  пекуча  образа  на самого себе  здавлює  нутрощі. 

На  другому  поверсі  також   пахне пусткою.   Кожнісінький  крок  луною відлітає  від стін.    А  ще  доволі  брудно  і  запорошено  пилом. Слід  запросити  клінінгову службу,  щоб до вечора  навели ідеальний  порядок.

— Прийшли,  —  вимовляю  якомога  байдужим тоном,  зупиняючись   біля  дверей,  за якими минуло моє дитинство. Звісно, у  спальні  декілька  разів  робили ремонт,  і  тепер  вона  більше підходить  для  дорослого чоловіка, ніж для учня.  Коли  приїжджав  з рейсу  додому,  я  залюбки   забирався      на величезне  двоспальне ліжко,   вмикав  телевізор на стіні  й  цікавився  життям  земним,  не прислухаючись  до зміни  погоди  за  вікном. 

Інга  озирається.  Якраз  навпроти  моєї  кімнати розміщені  двері  в  сусідню. Звідти виходить краєвид  на подвір’я,  але немає окремого санвузла. 

— Можна?  — запитує різким  тоном,  кивнувши  у  напрямку  кімнати  для гостей. 

— Розгубила  сміливість,  поки  дійшла? — колю фразою,  киваючи  у відповідь  на  свої  двері. Ідея  спати  в  одному  ліжку  підкріплюється  юнацьким  азартом.  Я  вже   не готовий  давати  задню,  не готовий   відмовлятися  від  задоволення   поспілкуватись  з колишньою й  вимістити на  неї свій  біль,  що роками тримав  душу  у  залізних  лещатах.    

Події  розвиваються  з  шалено  швидкістю,   ми вдвох летимо у темну  вирву.  Дівчина  войовниче складає  руки  на  грудях.  Пошарпана сумка  теліпається  на  зап’ясті, прикриваючи  осину   талію. 

— У мене своє   життя,  у  тебе своє.   Не бачу сенсу  змінювати  звичний  порядок, до якого  ми звикли.  Зараз я  подивлюсь  кімнату і  поїду  в місто. Мені  потрібно прикупити  деякі  речі,  бо  залишатись   в  столиці  у  мої  плани  не входило. 

— Я  відвезу  тебе! — роблю крок  вперед, скорочуючи  й  без того крихітну  відстань. Інга   стійко витримує  напір. Її очі  залишаються  незворушними. 

— Не  займатиму  твого  часу. Ближче  до  дев’ятої  повернусь. Можливо,  до  ночі  ти  зрозумієш помилки  й  без проблем   підпишеш розлучення. 

Її  фрази  б’ють батогом  по оголеній  спині.  Зібравшись   в  клубочок,  вона    стає  залізною, серйозною  і  самодостатньою  жінкою.   Я  пам’ятав   Інгу  беззахисною, наївною, дівчинкою,  що потребує  опіки  як  квітка  доброго садівника.  І  наразі контраст  особливо яскравий. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше