Не повернусь

РОЗДІЛ 5 "Повернення в минуле"

—  Гарний  будинок. Не  плануєш продавати?

—  Не зараз. 

—  Якщо надумаєш,  тримай  мене на увазі.  Я  буду  у списку  перших   покупців.  У твоїх  батьків  був  прекрасний   смак.

—  У мами. Тому  не  дуже  хочу  розлучатись  зі  згадкою  про неї.

—  Розумію.   Ми,  люди,  схильні  прив’язуватись  до місць,  де   переживали  найкращі  моменти,  особливо  це стосується  дитинства.  Я,  наприклад,  обожнюю свій   будиночок  на  березі моря. 

—  Будиночок? — саркастично  перепитує  Заславський. — Швидше, потужна  кріпость  над  урвищем. 

—  Зате надійний. Хоча,  одній  дівчині  все-таки  вдалось  втекти  з  фортеці. 

—  Ти зумисне  повертаєшся  до цієї  теми?

—  Вибач,  знаю тема  — табу. 

Двері  у  вітальню  прочинені. Я  стою посеред  кабінету  ні   жива  ні мертва.  Ворухнусь  — і видам  свою  присутність.  Крижаний  холод повільно  відпускає  кінцівки,  я  готова  тікати,  бо  зустрічатись  з Маратом  вище  будь-яких  сил. 

Спогади,   біль  накривають свідомість   смертельною  хвилею.  Сльози  душать зсередини і  доводиться  докласти  максимум  зусиль,  аби  не  виплигнути у  вікно  від  монстра  в  образі  чоловіка. 

Якби  тільки  Вадим знав  з ким веде справи. Якби він тільки   знав  мою гірку  правду. 

Але ж ні,  він  не  захотів слухати. Вдав  байдужість, а  я  покірно  пішла, породивши  у  його серці  щиру  ненависть.

Спогади…

Заславський  поїхав  у  невідомому   напрямку,  а  я  залишилась  сама  самісінька  у  чотирьох стінах  готельного номера.  Золотиста  осінь   повільно  перетворювалась  в  пору  року  голого гілля  і  туманних або  морозних ранків.     Я  думала,  що  коханого викликали  у  рейс і   щодень  дивилась у море. Чекання  перетворилось  у    ритуал. Я  сідала  у крісло  на  терасі,  брала  теплий  чай,  гладила свій   живіт з крихітним зернятком-життям  і  розповіла  малюкові  казки  про  його  героя – батька,  як  він  бореться  зі стихіями,  як  доправляє  важливі  вантажі,  як  він  нічого   не  боїться. Коли втомлювалась   лежати,    дивитись фільми чи  читати книги, я  виходила  у  місто. Гуляла самотніми вуличками,  роздивлялась  вітрини  у  магазинах.  Відпочивальників   не було,   не сезон,   тож  спокій  порту  наповнював  мою душу. 

Я  знайшла  маленьку  кондитерську,  яку  про себе  називала  «за рогом» і  купувала там  найсмачніші  круасани  з  вишневим  джемом.  За  два  тижні  я стала  постійно  відвідувачкою,  тому  мила  дівчинка,  власниця  пекарні,   усміхалась  як  давній  знайомій.

—  Ви не місцеві? —  якось   вона  запитала. 

—  Ні,   мій  дім  у  горах. 

—  Мабуть,  там  гарно.  Я  ніколи  не була. 

—  А   я  цьогоріч  вперше побачила  море. Я  під враженням. 

З  пекарні   вийшла  в  піднесеному  настрої.   У  передчутті  задоволення,  дістала    ароматну  випічку.  Шматочок. Божественно! 

—  Любиш солодке?  — несподівано почула  Чурова і  застигла  як вкопана.  Перше  очі  намацали  блискучі  чоловічі  черевики,  потім  дорогий  костюм    і  зупинились  на  суровому  обличчі,  прикрашеному  подібністю  усмішки.   Звірині  інстинкти,  відсутність  розуміння  добра  і  зла  — ось  він Марат,   від якого  ледве накивала  п’ятами.    Явно не сподівалась  його  побачити,  бо Вадим  запевнив,  що  цей  чоловік   більше  не  потурбує,  що  всі  справи  з  ним  розірвано  і  вони  не спілкуються. 

—  Що тобі  потрібно? 

—  Ого!  Яка  неприязнь!

І після  пережитих мною  подій  цей  негідник  намагається  виглядати в  моїх  очах хорошим?  Та  я  помилилась,  бо знайомий  вмить  став  серйозним  та  жорстоким  на  обличчі.  

—  Марш в  машину! — скерував,   приховавши  маску  порядності. Його  залізна  рука  вхопила моє  зап’ястя,  інша затулила  рота.  — Швидко,  не пручайся.  Ми  поговоримо і  я   тебе  відпущу.  Ти  мені  не потрібна, тільки   Вадим!

Я  не вірила,  опиралася,  але на  безлюдній вулиці  даремно було  шукати допомоги. Мене силоміць  запхали в салон.  Охоронці  Марата  допомогли своєму  господарю  і  зовсім скоро автомобіль  покотився   геть від  кондитерської.   Мене  підкорив  божевільний страх,  я  трусилась  мов  у пропасниці. І  ридала,  не слухаючи  нічого. 

—  Та годі,  — заверещав  Чуров. Машина  різко  зупинилась,  а  широка  чоловіча  долоня  опинилась  на моїй  шиї. Дихати  зробилось  нічим.  — Замовкни і  послухай.  Зараз  ти   повернешся у  номер,  згребеш свої  речі  й  раз і  назавжди  зникнеш  з  життя  Заславського.  Раз і  назавжди. 

Я  заперечно  похитала  головою. Тоді  долоня  перемістилась  вище і   сильні  пальці впились  в  підборіддя. 

—  Ні,  благаю!

—  Поїдеш  по доброму,   інакше підеш на  дно   годувати  риб.

—  Навіщо!  Ми  тобі  нічого не вині.

—  Ти  занадто  багато  важиш для  мого найкращого  друга.   Настільки,  що втратив  розум  і  закинув  нашу  спільну справу.  А  з  таких оборотів  просто так  не  виходять. 

—  Ти сам винен. Якби ти мене не чіпав  у  своєму  будинку, якби не погрожував. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше