Я часто уявляла нашу зустріч, проте аж ніяк не сподівалася на таку. Вадим змінився. До не впізнання. Колись у його венах текла сурова вдача, яка наразі перетворилась у холодну глибу льоду, у пустелю вічної мерзлоти. Під поглядом проникливих очей незатишно. Вони проймають до кісток, вивертають назовні найпотаємніші страхи. І я боюся Заславського, його зверхності та аури, що підкорює зраднице серце. Серце, що мовчить у грудях без ознак життя, що забилось десь під ребра і тихесенько там сидить.
Роки тільки прикрасили людину, яка одним пальцем зуміла мене переламати й оживити, подарувавши нові крила. На ньому світло-сірі вузькі штани, підперезані шкіряним ремінцем, білосніжна сорочка, що граційно облягає випуклі м’язи на тренованих руках. Туфлі — ідеально чисті, як і доглянуті нігті на руках. У нього все ідеальне: пропорції обличчя, ніс, губи, стрижка. А ще чоловікові пасує його виправка, виправка людини, яка знає, що таке служба та режим. Дивно бачити поруч з ним охорону.
Один, другий крок у глиб коридору.
Силою волі змушую себе зобразити байдужість. Я повинна бути сильною, не боятись, не тремтіти і чітко пам’ятати, якими наслідками грозить зв'язок з колишнім чоловіком. Тихо ковтаю гіркоту і підводжусь на ватні ноги. Схоже, я переоцінила свої можливості, погоджуючись на поїздку і нову зустріч. Даремно. Даремно послухалась маму.
— Привіт! — сухо вітається. Рукою демонстративно показує на прочинені двері у кабінет юриста, — Ласкаво прошу на виконання останньої волі мого покійного батька.
«І твого колишнього коханця», – світиться продовження в його очах. Пекуче, жорстоке, принизливе. Так, колись давно я була коханкою його батька. Колись давно ти мстився мені, краяв душу на частинки, робив глибокі рани своїми вчинками. А потім подарував щастя, змусив закохатись, вчиняти помилку за помилкою. І зараз так дорого я сплачую за необачні почуття, яким піддалась три роки тому.
— Я не за цим приїхала.
Вдивляюся у темні вирви очей. Інстинктивно руки стискаються в кулаки, бо мить — і потону в них. Складно змусити розум не генерувати спогади, не вбивати згадками про щасливий місяць на березі бурхливого осіннього моря.
Вадим багатозначно кривить нижню губу і вкладає долоні в кишені штанів. Якась дика зневага мелькає в погляді, коли відверто, без сорому, з явним натяком, оглядає нове у яскраву квіточку плаття. Знаю, моїм світлим, вигорілим під палючим сонцем, локонам пасує білий колір. І сукня гарна, в коліна, з рукавами-ліхтариками, моя найкраща.
— Продовжуй.
Як господар наказує рабові, так і він вимагає зневажливим голосом. Заславський однозначно ненавидить і в його серці немає палких зізнань, з якими починались наші дні й закінчувались ночі. Я ловлю цю зневагу у кам’яній незворушності, в холодних рисах міцно тиснених вилиць.
— Найперше, я хочу, аби ти знав: мені нічого не відомо про спадок Олексія. Більше, я одразу відмовлюсь від всього.
— Звідки геройська впевненість, що батько заповів тобі гроші? Що ти можеш претендувати на них?
— Я… я не претендую…Думаю, справитесь без моєї участі.
Безглузда, дурнувата ідея пхатись через всю країну стає найбільшою поразкою у моєму житті. Заславський випалює в обличчя:
— Але ж ти приїхала! Не змушуй адвоката чекати.
Він знову рукою показує на вхід. Добре, але я все одно скажу про ціль візиту.
А зараз повинна пройти повз його широкі груди, його зверхність, під його вбивчим поглядом. Зробивши глибокий вдих, проскакую мимо чоловіка, проте дужа рука обхоплює вище ліктя. Серце тікає в п’яти, застигає там, безсовісно зраджує. Вадим не говорить ні слово. Просто дивиться і в тих чорних очах кипить злоба. Якби міг — спопелив з кістками. Зніяковіння бере мене у полон. Його ненависть не обґрунтована. Це він винен, що я втекла, він і його друг.
Чуров…
Біль хапає спазмами горло і бідолашним легеням бракне повітря.
Нам жилось добре. Пекло, яке вдалось пережити на мисі, замінилось раєм у його теплих обіймах. Вадим відкрився з протилежної сторони. Замість неприступності, залізної витримки й владності я побачила зовсім іншого чоловіка — турботливого, ніжного, терплячого і щасливого. Він дозволив нам насолоджуватись щастям і я мов сліп котеня, приймала даровану ним радість за чисту монету.
Втікши з полону, ми з Вадимом переїхали в інше портове містечко. Чоловік відмовився йти в рейс, хотів побути зі мною, адже ми тільки почали пізнавати один одного. Заславський винайняв номер люкс у фешенебельному готелі. Він звик жити на березі дорого, красиво, оточуючи себе виключно ексклюзивними речами. З нашого вікна відкривався безкраїй краєвид на нескінченну смугу синьої гладі, де-не-де прорізаної білосніжними кораблями. Зі сходом сонця, вибравшись з коханих обіймів, я роздивлялась свою мрію.