Батьківський будинок зустрічає пусткою. Диявольською порожнечею, що оселяється в душі, вбиваючи все живе у ній. Хоча, там давно суха пустеля. Пустеля ненависті, самотності, жорстокості. Немає Вадима, який любив сміятись, побував у всіх точках земної кулі, був щасливим і безнадійно закоханим. Ім’я моїй персональній пустелі — Інга Шварц, жінка, що одним вчинком перетворила нормальну людину на оболонку — живу зовні, і беззмістовну всередині.
Проводжу пальцями по старовинному комоді. За ними тягнеться доріжка. Скільки часу помешкання не відвідувалось? Місяць? Два?
Три роки!
Три роки з часу смерті матері. Я обережно беру припалу пилом раму з фотографією, де моя ненька сміється щирою усмішкою. Вона завжди любила гостей, гуляння в родинному колі. Здається, то була річниця їхнього шлюбу. Від слова «шлюб» сарказм перекривлює обличчя гримасою зневаги. Мій покійний батько не знав, що таке шлюб, як і моя перша дружина. Кожний з них зрадив мене по-своєму цинічно і підло. Виривав серце, топтався по ньому, місив брудними черевиками.
А потім з’явилась вона, і все змінилось. У мені наче весна прокинулась, наче серце знову забилось в грудях, наче світ довкола засіяв всіма барвами веселки.
Мій дурій шлюб був фіктивним, помилковим. Та з часом я закохався в дівчину, розчинився у ній і занадто боляче розплатися за слабкість.
Жінкам не можна довіряти. Особливо тим, які побували в статусі чиєїсь коханки.
Мої очі звужуються до вузьких щілинок. Я міцно стискаю вилиці. І знову стаю спокійним. Я придушую емоції хвилювання і туги, я знову кам’яний м’ячик, що смертельною траєкторією преться до цілі. Так, амбіцій у мене багато.
— Вадиме Олексійовичу, все готово. Ваш сімейний адвокат чекає у конторі, — повідомляє охоронець.
— Вона є?
— Ні.
Звісно, Інга не приїде. Твердженням убиваю залишки надії, дрібний промінчик, який сподівався її побачити.
Три роки я не цікавився нею, жив у забутті, наче їв і пив, проте всього того не відчував. Не відчував, бо вона сірим осіннім ранком забрала не лише моє серце, а й вирвала душу. Зникла з ними, поїхала і ні слуху ні духу. Звісно, в моєму арсеналі наявні різноманітні способи відшукування людини, встановлення її місце заходження, способу життя, кола спілкування. Однак, я банально заборонив собі ритись в буденності фіктивної дружини. У кожного є вибір, і вона зробила свій.
Затягую у легені затхле повітря й окидаю поглядом вітальню. Будь-який дизайнер сказав би, що час робити ремонт, що занадто зблідли шпалери, а важкі портьєри давно проїла міль. Розумом я згідний з думкою. Та спогади не відпускають. У цих стінах я бігав маленьким, зростав. У цих стінах я побачив її і назавжди втратив спокій.
Занадто багато будинок та його обстановка важать. Я не схильний з ним попрощатись.
— Добре, ходімо.
Ескорт у три автомобілі вервечкою вишикувався на подвір’ї. Вірний охоронець Сашко швидко прочиняє дверцята середнього позашляховика.
У салоні мене очікує незмінний помічник, права рука — Григорій Шаров. Його зморщена фізіономія нагадує морську свинку, що відчайдушно намагається полишити територію тісної клітки. Сірий, вицвілий Григорій — надійний підлеглий, батько п’ятьох дітей. Інколи мені шкода його дружини, бо цей представник трудяг постійно пропадає в офісі за паперами.
— Попри заборону я навів деякі відомості про вашу теперішню дружину. Не бажаєте поглянути?
З величезного шкірного портфеля чоловік повільно дістає блідо-жовту теку. Я кошусь на неї, мов на світ показали скриньку Пандори. Ошелешено, мовчки дивлюсь на історію її життя. Мимоволі рука тягнеться до теки та в останню мить осмикуюсь. Ні, нехай залишається як є.
— Даремно, пане Заславський. Багато цікавих фактів вдалось з’ясувати.
— Як посмів без мого відома? — різко розвертаюсь до співрозмовника. Сильними пальцями чіпляю його комір сорочки, тягну на себе. Від несподіванки у заступника волосся стає диби. А я не здатний контролювати емоції, ненависть, незрозумілу злість. — Знищ негайно, і більше жодної ініціативи. Жодної, якщо хочеш жити й годувати своїх п’ятьох дітей.
Чоловік відсахується, поправляє одяг і з рваним диханням ховає злощасні документи якомога далі від моїх очей.
— Вибачте, я не думав…
— А думати слід, бо отримуєш за свої мозки гарні гроші.
Коли я став жорстоким? Коли перетворився на тирана, що не знає межі, людських страждань, болю?
Відповідь одна: сірим ранком, коли зрозумів, що Інга пішла. О, сам самісінький у готельному номері я вив звіром, трощив меблі, горланив на персонал. І ледь не збожеволів. З роботою також не заладилось. Вигнали. Нетверезим зацідив у пику начальнику порту. І що прикро — навіть команда не допомогла.