РОЗДІЛ 1 "Коли минуле стукає у двері"

Колись, щоб врятуватись,  я  погодилась  на  одруження  із Заславським,  а  потім закохалась і  втекла. Що почуття,  коли  шлюб  фіктивний? Три  роки  я  жила  спробами  забути його,  розлюбити. 

Та   сьогодні… Лист  вилітає  з рук,  кружляє,  плавно  опускаючись  на  килим.

— Вадим? — стурбовано  цікавиться  мама.

— Ні,  адвокат його батька надіслав. Мені  необхідно з’явитись  для  відкриття  спадщини.

Дивлюсь повними сліз очима.  Тендітний  метелик  досі  боїться смертоносного  дощу. Я нізащо  не поїду. Я    не повернусь…

Обличчя   матусі  перекривлює  тінь  недовіри й  стурбованості. О, вона  наслухала про  мого  законного чоловіка! 

 Я  повернулась  додому  побитою  собакою,  з  розтерзаною  душею,  вивернутим  назовні серцем. І всі  ці  три  кляті  роки   зализую  рани. Спершу  в  батьків  у  горах. Зараз  тут,  на  протилежному кінці  країни,  у  Заславського під носом.  Я  посягла  на  святе святих.  Шість місяців   милуюсь  коханням  усього  його  життя — морем — неосяжним,  глибоким,  синім  як  денця  його  очей.  Тут   вчусь  жити  заново. Тут  я   відкриваю свою справу,  і   мій  маленький  готель готується  прийняти  перших  відвідувачів. 

На   фоні  величезних,  громіздких,  фешенебельних  закладів,  ми виглядаємо  доволі скромно. Два  поверхи,  шість  окремих номерів,  величезна спільна  кухня  та  муровані   вбиральня  і  душова  біля  паркану.  А  ще  гойдалка,   камінна  піч  для  приготування  незмінного атрибута  відпочинку  на морі  — шашлику.  На мою  думку,  гарне місце  для  прекрасно  проведення часу  з  дітками,  яким  необхідно  готувати домашню їжу.    А в  планах у мене нова будівля,  маленька  карусель  і  сувенірна  крамничка  на  протилежному боці  вулиці.   Я  і  місце  придивилась…

Все,  годі! Годі   плакати.   Я  й  без  того  пролила  багато сліз.  Шморгнувши носом,  забираю  в мами піднятий   лист. 

«Сьомого серпня  необхідно приїхати для  виконання  останньої  волі Олексія  Заславського.  Сподіваюсь,  ви  зможете прибути  за  адресою… »

— Запізнились!  Я  за  день  не встигну! 

Очима шукаю номер   телефону  адвоката,  щоб сповістити  приємну  звістку  — мене не чекайте.  Та  ненька  накриває  зап’ястя  своєю  шершавою долонею.

— Тікати від минулого  складно,  від себе — взагалі  неможливо.  Для  Заславського  ти   — фіктивна  дружина,  яка  зникла. Подумай  краще,  перед тим як  категорично відмовлятись. Це твій  шанс  і раз і  назавжди поставити крапку  у стосунках з  капітаном. 

—Нас  і  без того  нічого не пов’язує.

— Помиляєшся. Спільне прізвище і  штамп  у паспорті  також  багато  означають.  А якщо ти  захочеш  одружитись  знову?  Що тоді?  Сама  шукатимеш  зустрічі  з  чоловіком? Благатимеш? Принижуватимешся?  Чи   віддаси  перевагу судам?

Вона  головою киває  у  напрямку  невеличкого навісу,  де  зберігаємо  дрова   для  мангала. Переводжу  погляд на  прочинене велике вікно. 

Шкільне невдале   кохання.  У  цьому  ми з  Назаром  схожі.  Тільки його  невдача  я,  моя  — інший, якого  не здатна  вирвати  з  хворобливого серця.   Хлопець вправно орудує  сокирою,  розрубуючи  черешневі  дровиняки  на  дрібні  друзки.  Скільки  ми  знайомі?  Усе  життя!  Із садочка, мабуть.  Я  пам’ятаю,  як  він  носив  мій  портфель  додому.  А  згодом  намагався  підтримати…

Сірим   осіннім  ранком  з голосним  сповіщенням   потяг  зупинився  на  пероні  містечка,  що  за  тридцять  кілометрів  від мого селища.   Я  знала,   ніхто не зустріне.  Батькам  не зізналась.  З усіма  друзями втратила  зв'язок,  коли  була  записана  в  ряди коханок  одруженого чоловіка, і весь  свій час,  свої  мрії, всю себе  витрачала  на  думки й  турботу  про нього.  Нікому  не потрібна  і  байдужа  до життя  як відцвіла  квітка, я йшла  через вокзал  з низько опущеним чолом.  У руках  — жіноча сумочка  з  документами,  в   голові — відблиски  спогадів  про  південь,  який   фізично  поєднав  мене  й  Вадима  Заславського. Там я  стала його  дружиною перед  Богом  і  людьми,  там  я  зробила свій  вибір  — пішла,  зникла,  розчинилась. А він не стримував  мене,  не питав,  не шукав. Просто   прокинувся  в  готельному  номері  й  зрозумів, що я  не  хочу  бути з ним. 

Я  ревіла  так  сильно,  що не бачила  шляху.  Таким чином  наштовхнулась  на  доброго знайомого —   Назара.  Крізь туманну  пелену власних  переживань  у  його очах я  вловила   вогник  радості. 

— Шварц?  Невже ти? Скільки  літ,  скільки зим? 

Хлопець згріб мене в  оберемок.  До носа  долетів  забутий  до  болю аромат  сіна,  мастила  і  чогось  людського,  не пафосного. На  хлопцеві  були  звичайні сині  джинси,  дешеві  потріпані  кросівки,   тоненька  балонова куртка  і  темно-зелений  светр,  що визирав  трикутником  з під неї.  Я спершу   розгубилась,  не  впізнала. Не було  худорлявого  високого хлопчака  із сором’язливим  виразом обличчя.  Стояв  сильний,  широкоплечий  красень з коротким,  вочевидь тільки  підстриженим,  русявим  волоссям,  повними,   наче  жадібними  до  поцілунків  губами,  і  рівним, ліпленим умілим скульптором,  носом.  Риси не грубі,  проте далекі  від аристократичної  краси.  Такі  належать справжньому  чоловікові. Не випещеному,  а справжньому,  на якого хочеться  дивитись  і  якому  хочеться  довіритись. 

— Назаре? — прокрутила язиком  ім’я.  — Що ти тут  робиш?