Колись, щоб врятуватись, я погодилась на одруження із Заславським, а потім закохалась і втекла. Що почуття, коли шлюб фіктивний? Три роки я жила спробами забути його, розлюбити.
Та сьогодні… Лист вилітає з рук, кружляє, плавно опускаючись на килим.
— Вадим? — стурбовано цікавиться мама.
— Ні, адвокат його батька надіслав. Мені необхідно з’явитись для відкриття спадщини.
Дивлюсь повними сліз очима. Тендітний метелик досі боїться смертоносного дощу. Я нізащо не поїду. Я не повернусь…
Обличчя матусі перекривлює тінь недовіри й стурбованості. О, вона наслухала про мого законного чоловіка!
Я повернулась додому побитою собакою, з розтерзаною душею, вивернутим назовні серцем. І всі ці три кляті роки зализую рани. Спершу в батьків у горах. Зараз тут, на протилежному кінці країни, у Заславського під носом. Я посягла на святе святих. Шість місяців милуюсь коханням усього його життя — морем — неосяжним, глибоким, синім як денця його очей. Тут вчусь жити заново. Тут я відкриваю свою справу, і мій маленький готель готується прийняти перших відвідувачів.
На фоні величезних, громіздких, фешенебельних закладів, ми виглядаємо доволі скромно. Два поверхи, шість окремих номерів, величезна спільна кухня та муровані вбиральня і душова біля паркану. А ще гойдалка, камінна піч для приготування незмінного атрибута відпочинку на морі — шашлику. На мою думку, гарне місце для прекрасно проведення часу з дітками, яким необхідно готувати домашню їжу. А в планах у мене нова будівля, маленька карусель і сувенірна крамничка на протилежному боці вулиці. Я і місце придивилась…
Все, годі! Годі плакати. Я й без того пролила багато сліз. Шморгнувши носом, забираю в мами піднятий лист.
«Сьомого серпня необхідно приїхати для виконання останньої волі Олексія Заславського. Сподіваюсь, ви зможете прибути за адресою… »
— Запізнились! Я за день не встигну!
Очима шукаю номер телефону адвоката, щоб сповістити приємну звістку — мене не чекайте. Та ненька накриває зап’ястя своєю шершавою долонею.
— Тікати від минулого складно, від себе — взагалі неможливо. Для Заславського ти — фіктивна дружина, яка зникла. Подумай краще, перед тим як категорично відмовлятись. Це твій шанс і раз і назавжди поставити крапку у стосунках з капітаном.
—Нас і без того нічого не пов’язує.
— Помиляєшся. Спільне прізвище і штамп у паспорті також багато означають. А якщо ти захочеш одружитись знову? Що тоді? Сама шукатимеш зустрічі з чоловіком? Благатимеш? Принижуватимешся? Чи віддаси перевагу судам?
Вона головою киває у напрямку невеличкого навісу, де зберігаємо дрова для мангала. Переводжу погляд на прочинене велике вікно.
Шкільне невдале кохання. У цьому ми з Назаром схожі. Тільки його невдача я, моя — інший, якого не здатна вирвати з хворобливого серця. Хлопець вправно орудує сокирою, розрубуючи черешневі дровиняки на дрібні друзки. Скільки ми знайомі? Усе життя! Із садочка, мабуть. Я пам’ятаю, як він носив мій портфель додому. А згодом намагався підтримати…
Сірим осіннім ранком з голосним сповіщенням потяг зупинився на пероні містечка, що за тридцять кілометрів від мого селища. Я знала, ніхто не зустріне. Батькам не зізналась. З усіма друзями втратила зв'язок, коли була записана в ряди коханок одруженого чоловіка, і весь свій час, свої мрії, всю себе витрачала на думки й турботу про нього. Нікому не потрібна і байдужа до життя як відцвіла квітка, я йшла через вокзал з низько опущеним чолом. У руках — жіноча сумочка з документами, в голові — відблиски спогадів про південь, який фізично поєднав мене й Вадима Заславського. Там я стала його дружиною перед Богом і людьми, там я зробила свій вибір — пішла, зникла, розчинилась. А він не стримував мене, не питав, не шукав. Просто прокинувся в готельному номері й зрозумів, що я не хочу бути з ним.
Я ревіла так сильно, що не бачила шляху. Таким чином наштовхнулась на доброго знайомого — Назара. Крізь туманну пелену власних переживань у його очах я вловила вогник радості.
— Шварц? Невже ти? Скільки літ, скільки зим?
Хлопець згріб мене в оберемок. До носа долетів забутий до болю аромат сіна, мастила і чогось людського, не пафосного. На хлопцеві були звичайні сині джинси, дешеві потріпані кросівки, тоненька балонова куртка і темно-зелений светр, що визирав трикутником з під неї. Я спершу розгубилась, не впізнала. Не було худорлявого високого хлопчака із сором’язливим виразом обличчя. Стояв сильний, широкоплечий красень з коротким, вочевидь тільки підстриженим, русявим волоссям, повними, наче жадібними до поцілунків губами, і рівним, ліпленим умілим скульптором, носом. Риси не грубі, проте далекі від аристократичної краси. Такі належать справжньому чоловікові. Не випещеному, а справжньому, на якого хочеться дивитись і якому хочеться довіритись.
— Назаре? — прокрутила язиком ім’я. — Що ти тут робиш?