38 Ніка

Повертатись у школу я не хотіла, бо моє обличчя зараз виглядало, м'яко кажучи, не дуже.

Влад Ткаченко запропонував відвезти мене у якесь гарне і спокійне місце, куди він сам їздить, якщо у нього поганий настрій.

Я вагалась, приймаючи рішення. Додому мені зараз зовсім не хотілось йти, бо мачуха, мабуть, вже там і горить бажанням влаштувати мені допит з пристрастями, щоб дізнатись, де я взяла свою сукню для шкільного балу. Вона ж не зовсім дурепа і розуміла, що це дорога річ.

А у мене не було жодного бажання вигадувати щось правдоподібне аби задовільнити її цікавість.

Також Ритка повернеться і тоді почнеться ... Істерика, звинувачення, підозри і образи... Зараз я вже не та затуркана слабачка, над якою ті дві бісові жаби знущались і можу дати відпір.

Я вже це робила і відчуваю, що можу зробити знову. Я стала значно впевненішою і сильнішою та можу за себе постояти.

Поїздка кудись пізно ввечері із синочком мера - теж таке собі рішення. Ткаченко здавався цілком нормальним хлопцем, не рахуючи деяких моментів. Але чи могла я йому довіряти?

- Нікусь, якщо ти стомилась і хочеш додому, то мій водій тебе відвезе. Ти тільки скажи...  - Промовив Влад, роздивлюючись мене.

- Добре бути золотим хлопчиком... Он у тебе навіть власний водій є,- посміхнувшись, сказала я

- Чесно кажучи, це водій мого батька. Я тільки хотів пустити тобі пил в очі, - сміючись, відповів Ткаченко.

- Тобі це вдалося... - посміхнувшись, промовила я.

Як би я не хотіла цього визнавати, але мені подобалось спілкуватись з цим мажориком. 

Ткаченко, коли хотів цього, міг бути дуже милим і приємним хлопцем. Крім того, з ним було легко.

Я відчувала, що Влад хотів мене підтримати і заспокоїти, тому і розповідав якісь кумедні історії про себе чи своїх друзів.

Я була вдячна йому за це і за те, що він не ліз до мене з питаннями. Мажорик лише раз поцікавився, чому я плачу. Коли я сказала, що не хочу про це розмовляти, Ткаченко більше не наполягав.

- То що, Солодка, ти вирішила, куди хочеш зараз поїхати? - Запитав Влад, коли ми вже майже вийшли за територоію нашої школи і попрямували у бік парковки.

Дороргою я роздивлялась все довкола. Сьогодні я вперше знаходилась в школі у такий час. На шкільні вечірки я жодного разу не ходила. Та й на осінньому балу ніколи раніше не була.

Я уважно все роздивлялась, щоб краще  запам'ятати, коли буду згадувати цей святковий день 

В якийсь момент мою увагу привернув високий хлопець, що йшов  позаду нас, дивлячись щось у своєму телефоні.

Цей хлопець чомусь здався мені дуже знайомим. Я старанно намагалась згадати те, де ж я могла його бачити.

Трясця! Так це ж той самий блондин, що давав мені сукню перед шкільним балом. Я була більше, ніж впевнена, що це саме той хлопець.

І він знав про бал! Саме цей загадковий блондинчик порадив мені під час нашої зустрічі, щоб я йшла і готувалась до балу.

Але що він тут робить? Чому припхався в нашу школу? Чому зараз він плентається за нами з Владом?

Чим далі, тим більше питань виникає... 

- Щось сталося, Ніко? - Схвильовано поцікавився Влад Ткаченко.

- Ні... Все гаразд...  - Відповіла я, намагаючись не зиркати у бік  таємничого незнайомця.

- Чудово... Бо я вже почав хвилюватись. Ти виглядала якоюсь знервованою і схвильованою

- То тобі здалося, - промовила я, краєм ока, поглянувши на блондинчика.

І тут мені здалося, що я побачила Ярослава Бондаренка. Але наступної миті він зник. Може, це лише плід моєї багатої уяви?