27 Ярослав

Після зустрічі в кав'ярні з Нікою Солодкою, я поїхав додому. Сидячи в таксі, я дістав свій телефон і знайшов фото руденької.

Я зробив його сьогодні в школі, коли дівчина цього не бачила. Не дівчисько, а справжня загадка.

Довкола цієї тендітної крихітки коїлося щось дуже дивне. Я не розумів того, навіщо комусь слідкувати за нею.

Та й сама Ніка цього не розуміла або не хотіла ділитись зі мною своїми таємницями, тому нічого не розказувала. 

Мене здивувало, що вона аж надто спокійно сприйняла інформацію про те, що за нею хтось спостерігав. У мене склалося враження, що Ніка знала про це.

Цілком можливо, що Ніка Солодка знала значно більше, але не стала мені нічого розповідати.

Увійшовши в дім, я побачив свого батька. Він сидів на кухні і щось їв.

- О, Ярославе! Нарешті ти прийшов... Чому так довго? - Поцікавився він, оглядаючи мене з ніг до голови.

- Зайшов після школи з однокласницею випити кави, відповів я, важко зітхнувши.

Зазвичай, коли мій старий з'являвся вдома, то вмикав режим суворого татуся.

Мене це жахливо бісило. Я не розумів того, навіщо псувати ті рідкісні моменти, які ми проводили разом, нотаціями, допитами і нудними повчаннями.

Чому ми не могли подивитись разом футбол або якийсь фільм чи поїхати на рибалку? Чи що там ще роблять діти з батьками?

Я вже приготувався вислуховувати чергову порцію його невдоволення мною і розповідей про те, яким ідеальним він був в моєму віці, але цього разу батько вирішив мене здивувати.

- Збирайся, Ярославе. Ми зараз поїдемо до Ткаченків, - промовив батько, відпиваючи води із склянки.

Що?! До Ткаченків?! Та на біса вони мені здалися? Особиво Влад? 

Трясця! Краще вже вислуховувати батьківські повчання і розповіді про його юність і молодість, ніж це.

- Може ти якось без мене?. Я стомився і не хочу нікуди їхати, - промовив я, надіючись відпетляти від цієї поїздочки в гості до мера.

- Не вигадуй... Від чого ти міг стомитися? Від кави з дівчатами? Не сміши... У тебе є п'ять хвилин, - сказав батько, встаючи з-за столу.

Хто б знав, як я не любив цих поїздок до Ткаченків, але для мого старого потрібна була гарна картинка.

Йому дуже подобалося грати роль турботливого татка, демонструючи всім своє чадо, тобто мене.

В такі моменти я сильно шкодував про те, що був єдиною дитиною в сім'ї. Бо якби крім мене були ще якісь діти, то був би крихітний шанс відкараскатись від цієї поїздки.

 З Владом ми конфліктували ще з дитинства. Колись жодна наша зустріч не обходилась без бійки.

Зараз ми подорослішали і бійок стало значно менше, бо зазвичай нам з Владом вистачало і словесних двобоїв.

 Побачивши цього засранця, я подумки вилаявся. Так і хотілось стерти ту нахабну посмішку з його пики.

- Знаєш, Ярославе, я такий радий, що ми з тобою тепер однокласники, - сказав Влад, капосно посміхаючись.

- А я який радий... Ти навіть не уявляєш...

- Чого ж? Чудово уявляю... Всі твої емоції відображаються на твоїй пиці. Хочу сказати тобі, як своєму старому другу, що наша руденька однокласниця дуже мене зацікавила. Така мила і неприступна...

- Облиш Ніку у спокої, - почав сердитись я.

- Тебе не спитав, що мені робити. Краще ти відвали від неї. Руденька тебе на дух не переносить... Змирись з цим.  Не знаю, що ти вчворив, але Ніка реально тебе ненавидить.

- На цей рахунок ти дуже помиляєшся, йолопе. Сьогодні ми зустрічались із Солодкою в кав'ярні і досить мило поспілкувались... Якщо не віриш мені, то запитай у Ніки.

- Ти ж знаєш, що я не відступлю... Здаватись - це не для мене.

- Якщо ти думаєш, що я люблю здаватись, то дуже помиляєшся, - відповів я, закипаючи від люті.

Перекинувшись ще кількома фразами, ми з Владом влаштували чергову бійку. 

Я розумів, що мені добряче дістанеться від батька, але не міг стриматись. Мене так і розпирало від бажання провчити цього тупого бовдура.