14 Влад

Дивлячись на те, як руденька спекалась Ярослава Бондаренка, я ледь стримував посмішку.

Дівчисько було зовсім крихітним, але з характером.

- Я - Влад. А як звати нашу чарівну руденьку ельфійку? - Вирішив я познайомитись з дрібною злючкою.

- Мене звати Ніка, - відповіла дівчина, засоромившись.

- Приємно познайомитись... У тебе дуже гарне ім'я. 

- Дякую...

- Ти щось хотіла мені віддати? - Запитав я, посміхаючись.

Трішки повагавшись, дівчина простягла мені, складену у кілька разів, серветку. 

Взявши її, я пообіцяв, що завта зателефоную і попрощавшись, попрямував до виходу з кафе. Бондаренко спопеляв мене злющим поглядом і це добряче мене повеселило.

Повернувшись додому, я вислухав від батька чергову порцію нудних нотацій про те, що я нічого корисного не роблю, а тільки розважаюсь.

А що ще робити в сімнадцять років? Про це я не став запитувати у свого старого, бо з власного гіркого досвіду знав, що краще мовчки все вислухати і драпанути до себе в кімнату.

Варто було мені відкрити рота і щось сказати, як мій старий знову почав би розповідати про те, як в моєму віці вже підробляв ночами вантажником.

Цю історію я вже чув мільйон разів і слухати знову зовсім не палав бажанням.

Вислухавши батька і в черговий раз пообіцявши, що візмусь за розум, я пішов до себе.

Після всього того, що мені довелося щойно почути, у мене зіпсувався настрій і зникло будь - яке бажання йти вечеряти.

Прийнявши душ, я ще трохи подивився щось у телефоні і завалився спати.

Наступного дня я вирішив зателефонува руденькій малій. Не знаю, що там у ній найшов Бондаренко, але нехай обломається.

Я дуже здивувався, коли мені ніхто не відповів та через деякий час зателефонував знову.  Повторилось те ж саме.

Дивно якось... Навіщо давати мені свій номер, щоб потім не відповідати? Може, ця мала зайнята чимось важливим або десь забулась свій телефон?

Через кілька годин я в черговий раз зателефонував до Ніки, але знову марно.

Що ця руда собі думає? Вся ця ситуація мене добряче роздратувала. Зібравшись, я пішов в аніме кафе, щоб запитати у Ніки, чому вона не відповідає на мої дзвінки.

Але і в кафе на мене чекав облом. Виявилось, що у Ніки сьогодні вихідний.

Я перевірив свій телефон. Ні пропущених дзвінків, ні повідомлень від рудої капосниці.

Сама ж кидала на мене дуже зацікавлені погляди і хотіла підсунути записку з контактами...

То у чому справа? Протягом наступних днів нічого не змінилось. Я їй телефонував, але марно.

Від руденької не було ні слуху, ні духу. В кафе її теж не було.

Пролетіли вихідні дні і мені довелось йти до нової школи. Настрій у мене був, м'яко кажучи, кепський.

Бути новеньким в класі - це суцільний відстій. А якщо згадати про те, що в цій школі працює моя мачуха, то ставало ще паскудніше.

Не те, щоб Марія була якоюсь злою чи поганою. Вона була хорошою і приємною жінкою.

Також Марія частенько вступалась за мене перед батьком, за що я їй був дуже вдячний.

Але бути в школі під її постійним наглядом мені зовсім не хотілось.

- Владе, не хвилюйся. Я знаю цих дітей. Думаю, що ви легко знайдете спільну мову, - намагалась заспокоїти мене мачуха, коли ми йшли знайомитись з миїми новими однокласниками.

На моє нещастя, перший урок в новій школі був саме у неї.

- Марія Пертівна, я зовсім не хвилююсь, - запевнив я її

- Чудово, Владе. я рада за тебе, - усміхнувшись промовила моя мачуха.

Увійшовши в клас, я відразу помітив Ярослава Бондаренка. Капець! Тепер мені точно не буде сумно.

Роззираючись довкола, я побачив за однією із останніх парт знайому руденьку голівку. 

Оце так поворот! Тепер мала від мене не втече...