13 Ярослав

Чим довше я спостерігав за тим, як Солодка постійно кидала зацікавлені погляди на Ткаченка, тим більше бісився.

Ну, що за дурепа?! Такі мишки, як вона, йому на один зуб. Якщо той йолоп і зверне на неї увагу, то тільки, щоб розважитись.

Награється і кине... Як Ніка цього не розуміє? Зиркає на нього і зиркає... Та скільки можна?!

Помітивши, що Ткаченко підвівся з - за столу, я подумав, що він вже збирається йти звідси.

Я вже збирався зітхнути з полегшенням, коли побачив, як цей придурок попхався у тому напрямку, де зараз знаходилась Солодка.

Якого біса?! Схоже, що Ткаченко теж помітив, як Солодка на нього витріщалась і вирішив скористатись моментом і впіймати легку здобич.

Чого ще можна було чекати від цього самовпевненого вилупка? Дідька йому лисого, а не знайомство із Нікою!

Я теж підвівся і поспішив до цих двох, щоб втрутитись і зіпсувати плани Ткаченка.

- Руденька, мені здається, що ти дуже хочеш щось мені віддати? - Запитав цей покидьок у Солодкої.

- Дулю з маком і палаючу путівку кудись дуже далеко, - відповів я, скориставшись тим, що моя однокласниця розгубилась і на мить зависла.

- Бондаренко, тебе сюди ніхто не кликав. Скористайся сам своєю палаючою путівкою, - відповів мені Ткаченко, нахабно витріщаючись на Ніку.

- Так, Ярославе, тебе сюди ніхто не кликав... Йди пий свою каву, поки вона не остигла, - промовила Солодка, завадивши мені відповісти  клятому синочку мера.

- Але, Ніко... Ти не розумієш... - Спобував я щось пояснити і застерегти цю наївну, руду дурепу, але вона так на мене зиркнула наче  хотіла вбити власними руками.

- Я чудово зрозуміла все те, що ти мені сказав в школі. І не тільки зрозуміла, а ще й дуже добре запам'ятала. Тому забирайся і не заважай нам розмовляти, - розлючено прошипіла Солодка.

Капець! Яка ж вона злюча... І вродлива... І про що я думаю?! Що за дурниці? Здалась мені ця руда психічка... Нехай робить, що хоче... Он як очиськами своїми на мене зиркає...

- Роби, як знаєш, Солодка... Я тебе попереджав.

- Дуже дякую за турботу, - єхидно видало це руде нещастя.

Розвернувшись, я попрямував до свого столика і вже звідти спостерігав за тим, як Ніка віддала Владу свою записку.

Мала дурепа! Вона ж сама потім сто разів пошкодує про те, що зв'язалась з цим виродком.

Ткаченко попрощався із Солодкою і пішов до виходу з кафе. Дорогою він не забув кинути на мене переможний погляд.

Гівнюк... Покидьок! Так би і врізав йому зараз, але мій батько точно не зрадіє, коли дізнається про це.

Після нашої останньої бійки із синочком мера, мій старий суворо заборонив мені з ним зв'язуватись.

На моє щастя, ми рідко бачимось з цим одуроблом, бо я точно не стримався б.