4 Ніка

Коли в школу прийшла Ритка почалося справжнє шоу. Моя зведена сестра стала корчити із себе нещасну, бідолашну жертву. 

Подружки Ритки вдавали, що вірять їй і підтримують, а самі сміялись у неї за спиною. Оце подруги, так подруги... 

Риткин хлопець не став слухати дурні виправдання і послав її до біса, а через годину вже ходив по школі, тримаючись за ручки з дівчиною із паралельного класу.

Уявивши, яку істерику моя зведена сестра влаштує вдома, я посміхнулась. Так і треба цій дурній жабі.

Після уроків я поїхала на роботу в аніме кафе. Там я двічі на тиждень вечорами підробляла офіціанткою.

- Привіт, дівчата! - Привіталась я, забігаючи у роздягальню.

- Привіт! - Відповіла Маринка, намагаючись приклеїти ельфійські вушка.

- Привіт, руденька! Ти знала, що цього тижня ми всі маємо перетворитися на ельфійок? - Поцікавилась Ірка, фарбуючи очі.

- Так, я про це чула, - відповіла я, роздивляючись свій новий костюм ельфійки, що складався із зеленого топа і коротенької темно - зеленої спіднички.

- Трясця! Та що з цими вухами?! Краще б я ще тиждень перевдягалась у покоївку, - психувала Маринка.

- Давай допоможу, - запропонувала я.

Маринка віддала мені ельфійське вухо, яке я з першої ж спроби їй приклеїла.

- Дякую, Нікуля! Ти мене врятувала, - подякувала Маринка і зайнялась макіяжем.

 Я швиденько почала перевдягатись, бо часу залишалось обмаль.

Ірка першою впоралась із перетворенням в ельфійку і вийшла з роздягальні.  Швиденько нафарбувавшись, я поспішила слідом за нею, а Маринка залишилась наводити красу.

- Ого!  Він знову тут. Дівчата, який же він гарнющий. Загорніть, я беру його собі, - захоплено промовила Світлана, поглядаючи у бік столиків.

- Розмріялась! Ставай в чергу, - сказала Ірка, сміючись.

- Дівчата, кого ви маєте на увазі? - Поцікавилась я.

- Ніко, ти як завжи... Нічого і нікого не бачиш... Принц на білому коні проїде повз тебе, а ти і не помітиш, - сміючись, промовила Ірка.

- Бачиш того русявого красунчика в чорній футболці, що сидить біля вікна? Це син нашого мера. Уявляєш? - Сказала Світлана, замріяно зітхнувши.

Хлопець, і справді, був вродливим. Він пив каву і задумливо дивився у вікно. Здавалося, що його не цікавило нічого, що відбувалось довкола.

Пощастило йому... Якби мій батько був мером, я б теж ні про що не переймалась... Милуватись красунчиком ми більше не могли, бо треба було братись до роботи.

Мій робочий день добігав кінця, коли в кафе увійшов Ярослав Бондаренко зі своїми друзями. Побачивши його, я розхвилювалась і подумки вилаялась.

Тільки цього мені не вистачало! Я сьогодні весь день в школі намагалась навіть в його бік не дивитись. А тут на тобі...

Що його робити? Буду вдавати, що я його не помічаю. 

- Ярославе, дивись хто тут! Це ж твоя руденька закохана фанатка, - почувся голос Андрія Дехтярука, що теж навчався з нами в одному класі.

Я зробила вигляд, що мене це не стосується, але вуха, про всяк випадок, нашорошила.

- Та кому треба те набридливе дівчисько? - Невдоволено промовив Ярик.

Я чудово знала про те, що не подобаюсь йому. Але знати це одне, а чути на власні вуха - зовсім інше.

Я зібрала посуд з одного із столиків і планувала швидше забратись якомога далі від Ярослава і його друзів.

Як я не старалась, але сльози стримати не змогла. Я так поспішала втекти, що не помітила хлопця, який йшов навпроти.

Я навіть не відразу зрозуміла того, що сталось. Стояла і витріщалась на розбитий посуд, що валявся на підлозі і порожню тацю в своїх руках.

Піднявши очі, я мало не зомліла, бо побачила невдоволеного сина мера із залишками їжі на футболці.