Адріада Юхимівна Щукіна зайшла в свій кабінет за п’ятнадцять хвилин до початку робочого дня. Вона роздягнулася, й почала наводити порядок на своєму робочому столі. Прибиральниця, витираючи пил, зрушила дещо з місця. Адріада Юхимівна не могла терпіти найменшого безпорядку. Все повинно бути строго на своєму місці. Олівець до олівця, папка до папки, ручка до ручки. Книжки, блокноти – з правого краю, рівно-рівно – під лінієчку. Невеликий стосик паперу з лівого краю – теж рівнесенько. А ще жодного міліграма пилу, жодної смітиночки – чистота, мов у хірургічній операційній. Відповідальна робота потребувала відповідальності у всьому. Починаючи з вивіски на дверях кабінету, на якій значиться, що Адріада Юхимівна керує відділом з пенсійних питань.
Годинник показав дев’яту. Щукіна відкрила двері кабінету, виглянула в коридор, де зібрався натовп відвідувачів і запросила заходити: «хто там перший у черзі».
Зайшов невисокий чоловік інтелігентного вигляду з товстою папкою у правій руці. На запрошення сів, почав витягати папери, поклав їх на стіл. Зверху трудову книжку, військовий білет, паспорт. Прохально звернувся:
– Гляньте, чи всі! На пенсію зібрався.
– Ви доставайте, доставайте - все, що принесли, і посидьте тихенько, не мішайте, а я роздивлюся й скажу: чи вийде щось. Матимите право – призначим, куди дінемся.
Адріада Юхимівна одягла окуляри, послинила вказівний палець і стала уважно, прискіпливо передивлятися те, що приніс прохач. Вона швидко перекидала аркуші паперу, вивчала сторінки документів, підкреслювала щось олівцем. Час від часу незрозуміло мугикала про себе, говорила скоромовкою: «так-так-так». Нарешті знайшла дещо таке в трудовій книжці, що привело її в начебто трохи радісний настрій. Аж стрельнула очима, поворушила плечима, ніби від удачі. Стала виглядати, неначе рибалка, який витягнув на вудку здоровезного сома з води. За якусь хвилю скінчила свою роботу й підняла погляд на відвідувача. Безапеляційним жорстким тоном заявила:
– Не положено! Права не маєте!
– Як то? Та мені ж уже тиждень назад шість десятків стукнуло. Чого це я не маю? Ви добре подивіться, он у паспорт гляньте!
– Сказала: не положено! Що ви ще хочете почути?
– Але чого? Що в мене не так?
– Стажу не хватає.
– Та як – не хватає?.. Тридцять п’ять років відроблених за плечима, і все у трудовій. Де ж тут – не хватає?
– П’ятнадцять років не можна зарахувати, коли в інституті робили. Там трудову вашу неправильно заповнили.
– Чого ж неправильно?.. От же: печатка, підпис, дата, номер наказу…
– А прізвище директора не вказано. Посаду вказав, підпис і печатку поставив, а прізвище забув. Не можна такого приймати. Не положено!
– Слухайте: ви ж могли й не помітити цього недоліку. Вам же за це нічого не буде. Якась інша ваша працівниця пропустила б і не глянула, а ви, наче задоволення отримуєте від таких придирок.
– Не треба мені тут цього вашого… Сказано вам: не проходить, значить не проходить. Скільки ще повторювати?
– І що мені тепер робити?
– Ідіть в інститут – нехай виправляють, або довідку дають, що ви там працювали.
– Так то воно так… Але інституту того вже немає – закрили. На тому місці тепер інша організація. Куди звертатися?
– В такому разі йдіть у районний архів, може туди здали документи інституту.
– Не вийде. Мій товариш вже ходив, у нього теж якихось паперів не вистачало. Сказали в архіві: не передавали нічого з інституту, кудись запропастили, чи недбало віднеслись. Може в макулатуру здали, або спалили. Видно ніхто не подумав, як правильно вчинити. Може й не знали. Хто їх тепер розбере?
– Співчуваю, але то ваші проблеми, я нічим допомогти не можу. Сказала ж уже: не положено.
– Стійте-стійте! Що ж виходить: моїх п’ятнадцять років роботи як і не було? Неначе корова язиком?.. Такого ж бути не може! Якийсь же вихід передбачено, не я ж перший, мабуть, у такій ситуації? Де це таке бачено, щоб п’ятнадцять років не зарахували із-за якось маленької неточності? Подумаєш: директорського прізвища не вказано, підпис же є, печатка стоїть, зрозуміло, що ніхто з вулиці не прийшов і не вніс їх у мою трудову. Це ж ясно, мов білий день.
– Не знаю – кому там ясно. А в нас ви права на пенсію не маєте. Не положено!
– Має ж бути якісь вихід, не вірю я, що його не має. Чув, що свідки часом можуть підтверджувати.
– Свідки? Так, можуть.
– Ху-у-у! Аж легше стало. Ох і налякали ви мене. Тільки чого ж відразу не сказали, я вже двічі питав чи вихід є, а ви спершу чогось промовчали.
– Не переймайтеся так! Не нервуйте! Дійшли до свідків, я підтвердила, що можна – чого вам більше? Ведіть своїх свідків і будем оформляти.
– А кого можна вести? Кого захочу, чи когось певного?
– Якщо разом з вами працювали в інституті, й мають відповідні та правильні записи в трудовій – приводьте. Інших – не положено.
– А якщо не разом? Мій товариш працював тоді, коли я звільнився. Хіба що кілька місяців ми там з ним пересіклися. Проте він мене добре знає, людина порядна – брехати не буде. У нього й у трудовій записано про інститут.