Епілог. «Деякі історії не закінчуються»

Минуло чотири місяці. За цей час я встигла офіційно завершити практику, отримати за неї оцінку, яку Віктор Степанович назвав «заслужено високою», а Назар — «підозріло високою для людини, яка половину практики бігала за стоматологом». За це я перестала розмовляти з ним приблизно на сорок хвилин.

Другий матеріал про зв'язки, які виросли зі старої історії «Тернових», мав значно більший резонанс, ніж перший. Після нього з редакцією зв'язалися ще кілька людей, частину інформації передали далі, а навколо деяких компаній почалися перевірки.

Світ, звичайно, не перевернувся.

Андрій не зник у хмарі диму й не був урочисто покараний у фінальній сцені, як це, мабуть, сталося б у поганому серіалі. Він просто перестав бути людиною, яка контролювала всю історію. І, як виявилося, для нього це було вже чимало.

Мені він більше не писав.

Я теж.

Терновий вінок на його руці залишився замкненим.

Марків — розірваним.

І тепер я нарешті розуміла, чому.

— Ти знову не слухаєш.

Я підняла голову.

Марко стояв біля кухонної стільниці з ножем у руці й дивився на мене.

— Слухаю.

— Що я сказав?

Я задумалася.

— Щось дуже важливе про вечерю.

— Я сказав, що Роман буде через двадцять хвилин.

— О. Це теж важливо.

— Солю.

— Що?

— Ти пишеш?

Я швидко закрила ноутбук.

— Ні.

Марко повільно підняв брову.

— Звичайно.

Я сиділа за його кухонним островом у футболці, яка колись була його, а тепер без жодних офіційних переговорів перейшла в мою власність, і намагалася закінчити текст, який мала здати ще вранці.

Марко називав це поганою звичкою.

Я — творчим процесом.

Ми поки не дійшли згоди.

— Я майже закінчила.

— Ти це казала сорок хвилин тому.

— Тоді я була менш близько до завершення.

— Логічно.

Я встала й підійшла до нього.

— Ти сердитий?

— Ні.

— Це твоє «ні», після якого я маю нервувати?

— Я просто ріжу овочі.

— Дуже агресивно.

Марко подивився на ніж.

— Ти зараз ревнуєш до моркви?

— Вона отримує більше уваги, ніж я.

Він засміявся. Я обійняла його ззаду й поклала підборіддя йому на плече.

— Так краще.

— Мені треба дорізати.

— Не заважай романтиці побутовими проблемами.

— У нас буде вечеря.

— Роман може їсти хліб.

— А Дарина?

Я завмерла.

— Дарина теж прийде?

Марко повільно повернув голову.

— Ти забула?

Я закрила очі.

— Можливо.

— Ти сама її запросила.

— У мене було багато справ.

— Вона тебе вб'є.

— Ти мене захистиш.

— Я вже один раз захищав людей через принцип.

Я відсунулася.

— Дуже смішно.

Марко усміхнувся й торкнувся губами мого чола.

— Захищу.

От за це я його й любила. Я все ще не дуже часто казала це вголос. Він теж. Але деякі речі перестають потребувати щоденного підтвердження, коли людина щоранку залишає тобі каву, знає, де лежать твої сережки у власній квартирі, і без запитань купує запасний набір твоєї зубної щітки.

Хоча останнє Марко називав професійною необхідністю.

Дзвінок у двері пролунав за десять хвилин.

— Якщо це Роман, скажи йому, що він рано, — сказала я.

— Чому я?

— Ти господар.

— Ти тут частіше, ніж у себе.

— Наклеп.

Марко пішов відчиняти. За кілька секунд я почула:

— О, ви обоє одягнені. Прогрес.

Я закотила очі. Роман зайшов на кухню з пляшкою вина.

— Добрий вечір, журналістко.

— Добрий вечір, людино без інстинкту самозбереження.

— Марку, бачиш, як вона зі мною говорить?