Розділ 25. «Цього разу — до публікації»

До редакції ми з Назаром повернулися майже мовчки.

Не тому, що нам не було про що говорити. Навпаки, у голові в мене було стільки думок, що будь-яка спроба вимовити одну з них уголос неодмінно витягнула б за собою ще десять. Андрій, його слова про «своїх», старі зв'язки, люди, які досі з'являлися в документах, і те спокійне попередження про наступну статтю крутилися в голові одночасно.

Найгірше було те, що тепер я остаточно перестала сприймати Андрія як просто чоловіка, з яким невдало сходила на кілька побачень.

Він став частиною історії.

І ця історія була значно більшою за нього.

Щойно ми зайшли до редакції, Назар навіть не зняв куртку.

— До Віктора Степановича.

— Я знаю.

— Просто перевіряю, чи в тебе раптом не прокинувся героїзм і ти не вирішила спершу сама все красиво проаналізувати.

— Я вже один раз прийняла рішення сама.

Він подивився на мене. Жартувати не став. Саме тому я відчула вдячність.

Віктор Степанович  вислухав запис від початку до кінця.

Ми сиділи навпроти нього, а голос Андрія звучав із телефона настільки спокійно, що якби я не була присутня при цій розмові, могла б подумати, що двоє людей обговорюють старий студентський конфлікт, а не систему зв'язків, яка, судячи з усього, існувала досі.

Коли прозвучало його:

«Наступна стаття зачепить людей, які не будуть так само терпляче сидіти з тобою за кавою».

Кілька секунд у кабінеті було тихо.

— Це вже не просто дивна розмова, — сказав Назар.

— Я чув.

Віктор Степанович  подивився на мене.

— Він торкався тебе? Намагався затримати? Ішов за тобою?

— Ні.

— Після зустрічі писав?

— Ні.

— Добре.

Я чекала, що після цього він скаже не займатися темою далі. Частина мене навіть сподівалася на це, хоча ще кілька годин тому така думка здалася б мені боягузтвом.

Натомість він запитав:

— Чого нам бракує?

Я розгубилася.

— Для чого?

— Для продовження.

Назар одразу подався вперед.

— Треба підтвердити нинішні зв'язки незалежно від Андрієвих слів. Компанії, партнерства, реальних бенефіціарів, старі входження в бізнес. Те, що ми маємо зараз, показує напрям, але ще не схему.

Керівник кивнув.

— Саме так.

Потім подивився на мене.

— А тобі треба зробити ще одну річ.

Я вже приблизно знала яку.

— Марко?

— Так.

Я відчула, як усе всередині стиснулося.

— Він не хоче зі мною говорити.

— Це його право. Але якщо наступний матеріал торкнеться історії, у якій він є джерелом, ти цього разу повідомиш його до публікації.

— Повідомлю.

Керівник дивився ще кілька секунд, ніби хотів переконатися, що я справді зрозуміла.

— Не проситимеш дозволу на статтю. Це важливо. Але чітко скажеш, що саме з його інформації використовується, що підтверджено незалежно і що не піде в текст.

Я кивнула.

— Добре.

— І ще. До Андрія більше сама не йдеш.

— Я й сьогодні була не сама.

— Саме тому зараз просто отримуєш правило, а не лекцію.

Назар тихо кашлянув, приховуючи сміх. Я глянула на нього.

— Чого ти радієш?

— Вперше лекцію читають не мені.

— Не розслабляйся, — сказав Віктор Степанович. — Ти тепер з нею до кінця цього матеріалу.

Назар перестав усміхатися.

— Я відкликаю свою радість.

***

Наступні два дні ми майже не виходили з редакції.

Саме тоді я вперше відчула, що розслідування перестало належати мені одній. Назар перевіряв компанії й старі реєстраційні дані, керівник діставав контакти людей, які могли підтвердити частину зв'язків, а я складала хронологію так, щоб не підганяти факти під історію, яку вже хотілося розповісти.

Це виявилося складніше, ніж знайти саму історію.

Деякі зв'язки, які здавалися майже очевидними, розсипалися після перевірки. Інші, навпаки, ставали значно міцнішими.

І чим більше ми працювали, тим ясніше я бачила одну річ: Роман мав рацію.

«Тернові» не існували сьогодні як компанія хлопців із однаковими татуюваннями.

Зате принцип, за яким Андрій багато років обирав потрібних людей, нікуди не зник.