Розділ 18. «Те, що залишилося за дверима»

Марко чекав навпроти редакції.

Я побачила його крізь скляні двері й на секунду просто зупинилася.

Мені подобалося, як він виглядав поза клінікою. Можливо, навіть надто. У темному пальті, без медичного халата й звичної професійної стриманості він здавався іншим чоловіком, хоча тепер я вже знала, що обидва ці Марки були справжніми.

Я вийшла надвір.

— Ви знову переслідуєте пацієнтку, Марку Андрійовичу?

Він глянув на мене.

— Вона не прийшла на профілактичний огляд.

— Вона була зайнята.

— Безвідповідальна.

— Може змінити стоматолога.

Марко підійшов ближче.

— Не може.

— Чому?

— Я не дозволю.

— Дуже професійно.

— Я зараз не на роботі.

Він нахилився й поцілував мене.

Усього кілька секунд, просто посеред вулиці, але цього вистачило, щоб я знову згадала, наскільки небезпечно легко він змушував мене забувати про все інше.

Коли Марко відсторонився, я подивилася на нього.

— Ти спеціально?

— Що?

— Робиш так, щоб я забула, про що хотіла запитати.

— Працює?

— На жаль.

Він усміхнувся й забрав у мене сумку.

— Ходімо.

— Куди?

— Поїмо.

— Це побачення?

Марко подивився на мене так, ніби запитання його здивувало.

— А ти проти?

— Я хочу знати, як вдягатися.

Він оглянув мене з ніг до голови. Повільно. Занадто повільно.

— Уже нормально.

— Терлецький.

— Що?

— Я зараз заберу сумку назад.

— Не забереш.

Я вже простягнула руку, коли почула голос позаду.

— Соломіє?

Я впізнала його одразу. Марко теж. Це стало зрозуміло ще до того, як ми обернулися. Андрій стояв за кілька метрів від нас. На ньому було те саме світле пальто, яке я бачила під час нашої останньої зустрічі, тільки цього разу без шарфа. В одній руці він тримав телефон, а іншою поправляв ремінь сумки через плече.

— Привіт, — сказала я, щиро не знаючи, чому раптом відчула себе так, ніби мене застали за чимось забороненим.

Погляд Андрія ковзнув до Марка. Усмішка залишилася на його обличчі, але стала іншою.

— Терлецький.

Марко стояв поруч зі мною абсолютно спокійно.

— Левицький.

Ніхто не простягнув руки. І саме це я помітила першим. У барі вони потиснули руки, хоча навіть тоді між ними було щось дивне. Тепер обидва, здається, більше не бачили сенсу вдавати незнайомих. Я переводила погляд з одного на іншого.

— Отже, тепер ми вже не робимо вигляд, що ледве знайомі?

Андрій подивився на мене.

— Я не робив вигляд.

— Серйозно? У барі ви поводилися так, ніби вас щойно представили.

— Ти представила, — спокійно відповів Марко.

Я повернулася до нього.

— І ти вирішив не уточнювати, що знаєш його половину життя?

— Не половину.

— Марку.

Андрій тихо засміявся.

— Бачу, нічого не змінилося. Ти досі відповідаєш тільки на ту частину запитання, яка тобі зручна.

Марко повільно повернув до нього голову. І я відчула зміну одразу. До цієї секунди все ще можна було перетворити на незручну випадкову зустріч.

Тепер — ні.

— А ти досі говориш більше, ніж варто, — відповів Марко.

Андрій перестав усміхатися.

— Хлопці.

Обидва подивилися на мене. Я мало не розсміялася від абсурдності ситуації.

— Ні. Навіть не починайте. Я не збираюся стояти між вами, поки ви мірятиметеся травмами юності.

— Я нічим не міряюся, — сказав Андрій.

— Чудово. Марко?

— Я взагалі мовчу.

— От саме це в тебе іноді найгірше.

Андрій знову ледь усміхнувся. Маркові це явно не сподобалося.

— Ти їй розповів? — запитав він.

Я одразу зрозуміла, що питання вже не до мене. Андрій теж.

— Те, про що вона запитала.

— Це не відповідь.