Розділ 16. «Розірване коло»

Наступного дня я кілька разів ловила себе на тому, що дивлюся на годинник частіше, ніж цього вимагав робочий процес. Щоразу після цього демонстративно поверталася до ноутбука й намагалася переконати себе, що майбутня зустріч із Марком цікавить мене виключно через розслідування.

Це була настільки очевидна брехня, що сперечатися із собою навіть не хотілося.

Я справді хотіла почути його версію історії «Тернових». Хотіла зрозуміти, чому його вінок розірваний, що сталося між ним та Андрієм і чому жоден із них досі не вважав за потрібне згадати, що вони знали одне одного задовго до тієї зустрічі в барі.

Але водночас я просто хотіла побачити Марка.

Після нашої ночі минуло зовсім небагато часу, проте тепер мені здавалося дивним, що ще недавно я могла прожити цілий день, не знаючи, де він, що робить і чи думає про мене. Найгірше полягало в тому, що я ще не мала жодного права вимагати від нього відповідей на такі запитання, а вже відчувала їхню присутність десь усередині.

Між нами щось сталося, але ми не назвали це.

Можливо, саме тому воно так мене хвилювало. Близько шостої Марко написав, що чекає внизу. Я прочитала повідомлення, закрила ноутбук і раптом помітила власне відображення в темному екрані. Волосся після цілого дня вже не лежало так, як зранку, помада майже зникла, а під очима проступила легка втома.

Мені знадобилося приблизно три секунди, щоб потягнутися до дзеркальця. Ще дві — щоб розсердитися на себе. А потім я все одно підфарбувала губи. Розслідування розслідуванням, але принципи теж треба мати.

***

Марко стояв біля машини, засунувши руки в кишені темного пальта, і дивився кудись убік. Побачивши мене, він випростався, а на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

І цього вистачило.

Усі серйозні запитання, які я так старанно формулювала протягом дня, раптом стали значно менш важливими.

Я підійшла ближче.

— Привіт.

— Привіт.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного, і я несподівано відчула незручність, якої не було навіть тієї ночі. Тоді все відбувалося надто швидко, надто гаряче й надто природно, щоб ми встигли подумати, що робимо. Тепер ми обоє чудово пам'ятали, що робили. І знали, що це може повторитися. Марко зробив крок до мене. Я не відступила. Він торкнувся пальцями мого підборіддя й нахилився, але за мить до поцілунку зупинився, ніби залишав рішення мені.

Це було майже смішно після всього, що між нами вже сталося. Я сама скоротила останні кілька сантиметрів. Його губи торкнулися моїх спочатку м'яко, майже обережно, але знайоме тепло прокотилося тілом так швидко, що я одразу забула, чому збиралася бути стриманою. Долоня Марка лягла мені на талію, притягнула ближче, і поцілунок став глибшим, теплішим, таким знайомим після однієї-єдиної ночі, що від цього ставало трохи страшно.

Я першою відсторонилася.

Не далеко. Лише настільки, щоб знову нормально дихати.

— Ми мали поговорити.

— Я пам'ятаю.

— Не схоже.

— Я можу робити дві речі одночасно.

— Зараз ти не говорив.

Марко усміхнувся.

— Ти теж.

Я хотіла відповісти, але він провів великим пальцем по моїй щоці, і весь заготовлений сарказм кудись зник.

Ми не поїхали ні до мене, ні до нього.

Марко запропонував пройтися, і я була вдячна за це, бо в будь-якій квартирі наша «серйозна розмова» мала дуже високі шанси закінчитися зовсім не розмовою.

Деякий час ми йшли мовчки. Не тому, що не мали про що говорити, а тому, що обоє, здається, чекали, хто почне першим.

Зрештою Марко не витримав.

— Що він тобі сказав?

Я повернула голову.

— Навіть не запитаєш, як минув мій день?

— Як минув твій день?

— Тепер це звучить нещиро.

— Бо я знаю, що ти все одно не відповіси, доки не розкажеш те, заради чого покликала мене.

— Взагалі-то це я тебе покликала.

— Саме це я й сказав.

Я примружилася.

— Не люблю стоматологів.

— Уже пізно.

Його усмішка майже змусила мене знову забути, що я збиралася говорити про серйозні речі.

Майже.

— Андрій сказав, що був одним із «Тернових».

Марко не здивувався. Він продовжував іти поруч, і лише його обличчя стало трохи серйознішим.

— Це правда.

— І ти теж.

Цього разу він подивився на мене.

— Він сказав?

— Не зовсім.

— Соломіє.

— Що?

— Він сказав тобі, що я був одним із них?