Розділ 12. «Ранок, якого не було в планах»

Я прокинулася з дивним відчуттям, що в моїй спальні щось змінилося.

Не відкриваючи очей, я кілька секунд прислухалася до звичних ранкових звуків. За вікном уже їздили машини, десь поверхом вище сусіди совали щось важке, а холодильник на кухні періодично видавав звук, який я вже пів року збиралася дослідити, але щоразу вирішувала, що поки він холодить продукти й не горить, краще не втручатися в його особисте життя.

Усе було знайомим.

Незнайомою була тільки важка тепла рука, яка лежала на моїй талії.

Я розплющила очі й кілька секунд дивилася просто перед собою, намагаючись не ворушитися. Потім дуже повільно повернула голову.

Марко спав поруч.

Не Марко Андрійович у медичній формі, не мій стоматолог із рукавичками й тим нестерпно спокійним голосом, яким він просив мене відкрити рот ширше, а просто Марко. Розпатланий, сонний, наполовину накритий моєю ковдрою і настільки природний у моєму ліжку, що саме це здалося найбільш ненормальним.

Я дивилася на нього й відчувала, як пам'ять послужливо повертає мені вчорашній вечір шматок за шматком.

Виставка.

Андрій.

Тихий коридор.

Перший поцілунок із Марком, після якого я ще кілька секунд не могла нормально дихати.

Втеча через інший вихід.

Картопля.

Його машина.

Нічне місто.

Моя пропозиція піднятися.

Його сорочка на підлозі.

Його руки на моєму тілі.

Моє ім'я в його голосі.

Я повільно заплющила очі й натягнула ковдру до самого носа.

Господи. Я переспала зі своїм стоматологом. Ні, навіть це звучало недостатньо точно.

Я втекла з другого побачення з хорошим, вихованим і цілком нормальним чоловіком, щоб кілька годин потому опинитися в ліжку зі стоматологом, про руки якого думала ще тоді, коли мала б думати виключно про власний зламаний зуб.

Якщо колись мені знадобиться доказ того, що журналісти не завжди здатні приймати виважені рішення, можна буде просто надрукувати мою біографію.

— Якщо ти ще сильніше натягнеш ковдру, задихнешся.

Я завмерла.

Потім обережно визирнула.

Марко лежав із заплющеними очима, але кутик його губ уже ледь помітно смикнувся.

— Ти не спиш?

— Тепер уже ні.

Його ранковий голос був нижчим і хрипкішим, ніж зазвичай, і я відразу вирішила, що це абсолютно нечесно. Людина не може виглядати так зранку, говорити таким голосом і при цьому ще й мати право кепкувати з мене.

— Давно прокинувся?

— Приблизно тоді, коли ти почала дуже голосно мовчати.

Я насупилася.

— Неможливо голосно мовчати.

Марко нарешті розплющив очі й повернувся до мене.

— Ти можеш.

Його погляд повільно ковзнув по моєму обличчю, волоссю, ковдрі, яку я все ще тримала під самим підборіддям, і знову повернувся до очей.

Мені раптом стало ніяково.

Учора я почувалася сміливою. Можливо, навіть занадто. У темряві було легко забути про все, що зазвичай заважає людині поводитися нерозумно: про ранкове світло, здоровий глузд і те, що наступного дня доведеться дивитися одне одному в очі.

Тепер усе це повернулося одночасно.

Я підтягнула ковдру ще трохи вище.

Марко перевів погляд на мої пальці.

— Знову?

— Що знову?

— Ховаєшся.

— Я не ховаюся. Мені холодно.

— У вересні, під ковдрою, коли в кімнаті плюс двадцять три?

— Не всі стоматологи мають право ставити діагнози без термометра.

Він тихо засміявся, а потім несподівано простягнув руку й прибрав пасмо волосся, яке прилипло до моєї щоки.

Дотик був зовсім невинним.

Саме тому він збентежив мене сильніше, ніж мав би.

Я вже знала, якими можуть бути його руки. Знала, як вони тримали мене вночі, як упевнено торкалися, як легко могли змусити мене забути половину словникового запасу. Але зараз Марко просто провів пальцями по моїй щоці, і від цієї буденної ніжності всередині щось небезпечно стиснулося.

— Що? — запитала я, бо він продовжував дивитися.

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Дивлюся.

— Я зранку жахлива.

Марко трохи насупився, ніби я сказала щось справді дивне.

— Хто тобі це сказав?

— Дзеркало. У нас із ним тривалі токсичні стосунки.