Розділ 11. «З іншого боку»

Я помітив Соломію раніше, ніж вона мене. Це було перше, про що я нікому не збирався розповідати. Друге — я майже десять хвилин переконував себе, що підходити до неї не треба. Вона стояла за кілька метрів від мене біля великого полотна, слухала чоловіка поруч і час від часу кивала. Того самого чоловіка я вже бачив із нею раніше. Андрій. Дизайнер. Чемний, акуратний, уважний,зараз, а раніше… я повинен був їй розповісти ще вперше, коли їх побачив разом, але не міг, поки….

Їм вдвох добре. Цього мало бути достатньо, щоб я відвернувся.

Не було.

Я дивився на Соломію й думав про те, що вона моя пацієнтка. Про те, що нормальні лікарі не розглядають декольте своїх пацієнток, коли ті приходять лікувати зуб. Не запам'ятовують, як вони пахнуть. Не думають про них увечері. І точно не стоять на благодійній виставці, спостерігаючи, як інший чоловік нахиляється до них трохи ближче, ніж хотілося б.

— Навіть не думай, — тихо сказав Роман поруч.

Я повернув голову.

— Про що?

— От саме тому й кажу.

— Іди кудись.

— Із задоволенням.

Він усміхнувся й справді відійшов. Зрадник. Я знову подивився на Соломію. У цей момент вона засміялася. Широко, як завжди. Я вже бачив її такою в барі. Тоді теж дивився довше, ніж треба. Цього разу було ще гірше. Можливо, тому що тепер я вже знав, що вона дивиться на мене так само. Я зрозумів це ще в кабінеті.

Соломія була жахливою брехухою, коли справа стосувалася власного тіла. Вона могла скільки завгодно говорити, жартувати, ставити дурні запитання про мої руки, але її видавали очі. Особливо коли вона думала, що я не помічаю.

Я помічав.

Усе.

Саме тому підходити не треба було. Я підійшов.

— Тоді що ви тут робите?

Я мало не усміхнувся. У її голосі прозвучало справжнє здивування, наче стоматологи після закінчення робочого дня мали повертатися у свої шафи й чекати наступної зміни.

— Благодійна виставка. Знайома бере участь. Прийшли підтримати.

— О-о-о-о-о.

Я ледь стримав сміх. Це її «о-о-о-о-о» могло означати приблизно все.

— А ви? — запитав я.

Вона показала поглядом у бік чоловіка. Я й без цього знав.

— Побачення?

— Друге.

Навіщо вона уточнила? Я подивився на неї уважніше. Соломія витримала мій погляд. Отже, спеціально.

— Серйозний прогрес.

Вона одразу примружилася.

— Вам обов'язково це коментувати?

— Ні.

— Але ви коментуєте.

— Так.

Я бачив, як вона намагається не усміхнутися.

— Ви сьогодні якийсь особливо приємний.

Я міг відповісти жартом. Замість цього сказав те, що подумав ще тоді, коли побачив її через зал:

— А ви сьогодні особливо гарна.

Соломія завмерла. І я раптом згадав, як уже говорив їй це. Тоді вона запитала, чому я не казав такого в кабінеті.

Мені треба було зупинитися. Натомість я сказав:

— Ходімо.

Я не торкався її, коли повів за собою. Навмисно. Якщо Соломія піде, то тільки тому, що сама цього хоче. Вона пішла. Я чув її кроки за спиною, і з кожним із них моє рішення здавалося дедалі гіршим. У тихому коридорі вона зупинилася навпроти мене.

— Ну?

— Що?

— Ви мене сюди привели.

— Ви самі прийшли.

Вона обурено подивилася на мене. І саме тоді я остаточно зрозумів, що влип. Не сьогодні. Значно раніше. Можливо, ще тоді, коли вона принесла мені уламок власного зуба в серветці й цілком серйозно запитала, чи можна приклеїти його назад.

— Навіщо? — запитала вона вже тихіше.

Я підійшов ближче.

— Хотів дещо перевірити.

— Що?

— Одну вашу теорію.

— Яку?

— Про зуб.

Вона зрозуміла. Я побачив це одразу.

— Ви ж питали, чи тільки на нього я дивився.

Соломія ковтнула.

— І?

— Ні.

Вона дивилася на мене, і мені вперше за довгий час стало справді важко залишатися на місці. Я хотів поцілувати її ще в кабінеті. Коли вона сиділа в кріслі в тій темно-синій блузці й думала, що я не бачу, як вона нервує. Хотів у барі. Коли вона була з Андрієм. Хотів кілька хвилин тому, коли побачив її в галереї.

— Марку...

Без по батькові. Одне слово, а подіяло воно на мене сильніше, ніж мало б. Мій погляд опустився до її губ.

— Скажіть, щоб я відійшов.