Розділ 10. «Погані рішення смакують з картоплею»

Я думала, що після втечі з побачення люди роблять щось драматичне. Їдуть на інший кінець міста. П'ють віскі в напівтемному барі. Стоять під дощем і зізнаються в почуттях, яких ще пів години тому не мали. Ми з Марком купили картоплю.

— Дві великі, — сказав він у віконце маленького нічного кіоску.

— Одну велику.

Марко повернувся до мене.

— Ти сказала, що голодна.

Я завмерла. Не через картоплю. Через «ти». Він теж це зрозумів. Кілька секунд ми дивилися одне на одного.

— Що? — запитав Марко.

— Нічого.

— Брешеш.

— Просто дивно.

— Що саме?

— Ти.

Його брова ледь піднялася.

— Дуже змістовно для журналістки.

— Я не це мала на увазі. Просто ще кілька годин тому ти був Марком Андрійовичем.

— А тепер?

Я подивилася на нього. Темна сорочка. Рукави закочені і було видно край татуювання, яке підбурювало мою уяву. Волосся трохи розтріпалося. Жодної медичної форми, рукавичок, лампи над моєю головою. І губи, смак яких я вже знала.

— А тепер ти чоловік, через якого я втекла з побачення.

— Сама втекла.

— Не псуй момент фактами.

Він усміхнувся.

— Дві великі, — повторив продавцеві.

— Марку!

— Одну з'їм я.

— А другу?

— Теж я, якщо продовжиш сперечатися.

Я засміялася. Саме так почалося моє перше побачення з Марком. Хоча ніхто з нас не називав його побаченням.

Ми не поїхали нікуди особливого. Марко зупинив машину на майже порожній набережній. Було прохолодно, тому ми залишилися всередині, опустивши вікна на кілька сантиметрів. Десь далеко світилися вікна будинків, час від часу проїжджали машини, а я сиділа, підібгавши під себе одну ногу, й крала картоплю з його коробки.

— У тебе своя є.

— Твоя смачніша.

— Вона з тієї самої фритюрниці.

— Не руйнуй мені концепцію.

Він посунув коробку ближче. Я взяла ще одну.

— От бачиш. Ти добра людина.

— Нікому не кажи.

— Боїшся за репутацію?

— Дуже.

— А яка в тебе репутація?

— Ти ж журналістка. Дізнайся.

Я повільно повернула до нього голову.

— Це була помилка.

— Що?

— Дозволити мені ставити запитання.

— Я тобі нічого не дозволяв.

— Ще гірше.

Я витерла пальці серветкою.

— Добре. Почнемо з простого. Чому стоматолог?

— Подобається.

— Це не відповідь.

— Нормальна відповідь.

— Ні. Люди не прокидаються одного ранку з думкою: «Хочу провести життя, дивлячись незнайомцям у рот».

— Ти здивуєшся.

— Марку.

Він засміявся. І я раптом упіймала себе на тому, що дивлюся. У клініці він усміхався рідко. Зазвичай одним кутиком губ, ніби навіть веселощі проходили в нього внутрішню перевірку якості.

Тут він був іншим.

— Що? — запитав він.

— Ти більше смієшся.

— Коли?

— Коли не працюєш.

— Можливо.

— У кабінеті ти взагалі поводишся так, ніби тебе збирали за інструкцією.

— Я тримаю в руках гострі інструменти. Це погане місце для імпровізації.

— Логічно.

Я подивилася на його руки. І одразу пошкодувала.

Бо він помітив.

— Знову?

— Що знову?

— Руки.

— Я не дивилася.

— Дивилася.

— Професійна цікавість.

— До моїх пальців?

— У мене дуже специфічна професія.

Марко повернувся до мене трохи більше.

— І що саме тебе в них цікавить?

— Як ти ними працюєш.

— Працюю добре.

— Вони величезні.

Він повільно усміхнувся. Я зрозуміла.

— Навіть не смій.

— Я нічого не сказав.