Розділ 8 «Мені просто нема чого вдягти»

Андрій написав у п’ятницю о сьомій вечора.

Я саме сиділа на кухні з ноутбуком, намагалася дописати матеріал для редакції й уже хвилин п’ять дивилася на одне речення, яке категорично не хотіло ставати кращим.

Телефон засвітився поруч із чашкою.

У тебе є плани на неділю?

Я прочитала повідомлення. Потім ще раз.

Не тому, що воно було складне. Просто останнім часом повідомлення від чоловіків чомусь вимагали від мене більше розумової діяльності, ніж робочі тексти.

Я написала:

Залежить від того, хто питає.

Відповідь прийшла майже одразу.

Чоловік, який досі почувається винним за чай замість кави на першому побаченні.

Я усміхнулася.

Тоді, можливо, вільна.

Три крапки з’явилися й зникли.

Хочу тобі дещо показати.

Я примружилася.

Звучить трохи підозріло.

Я дизайнер. Ми вміємо робити підозрілими навіть стільці.

Я засміялася.

Ось за це Андрій мені подобався. Не треба було розбирати погляди на складові, пригадувати інтонації чи аналізувати, чому людина сказала «пацієнтка» саме таким голосом. Я знову подумала про Марка.

Ні. Не сьогодні.

І що ти хочеш мені показати?

Якщо скажу — зіпсую половину задуму.

Я не люблю сюрпризи.

Ти журналістка. Ти професійно не любиш не знати. Це інше.

Нахаба.

Щоправда, дуже ввічлива.

Підказка?

Він відповів:

Перша частина вечора — виставка. Друга — їжа. Третя залежатиме від того, чи не набридну я тобі після перших двох.

Я перечитала останнє речення.

І посміхнулася.

Яка виставка?

Ні.

Андрію.

Соломіє.

Я можу знайти сама.

Знаю. Тому навмисно не сказав район.

От зараза.

Що вдягати?

Відповідь прийшла через кілька секунд.

Щось, у чому тобі буде зручно. Але гарно.

Я дивилася на повідомлення.

Ще раз.

Це два різні дрескоди.

Не для тебе.

Я завмерла.

А потім усміхнулася вже трохи інакше.

Андрій умів фліртувати.

Просто робив це так чемно, що я не завжди встигала помітити.

О шостій? — написав він.

Добре.

Я поклала телефон екраном донизу.

— От і чудово, — сказала сама собі.

— Що чудово?

Я здригнулася.

Дарина стояла у дверях кухні з яблуком у руці.

— Ти коли прийшла?

— Достатньо давно, щоб почути, як ти розмовляєш сама із собою.

— Я думаю вголос.

— Ти сказала «от і чудово» телефону.

— У нас складні стосунки.

Вона підійшла ближче.

— Хто?

— Андрій.

Дарина вкусила яблуко.

— О-о-о-о-о...

— Не починай.

— Я нічого.

— Він запросив мене в неділю.

— Куди?

— Не каже. Якась виставка, потім вечеря.

Дарина задумливо кивнула.

— Дуже по-дизайнерськи.

— Правда?

— Ще скаже тобі, що ви йдете не на виставку, а «в простір».

Я засміялася.

— Він уже сказав, що треба вдягнути щось зручне, але гарне.

Дарина перестала жувати.