Розділ 7 «Свої / Тернові»

Наступного ранку я вирішила зайнятися тим, що завжди діяло на мене краще за довгі розмови із собою, — роботою. Особисте життя мало одну вкрай неприємну властивість: що довше його аналізуєш, то менше розумієш, що відбувається. З документами все було значно простіше. Якщо в одному місці написано одне, а в іншому — зовсім інше, десь між цими двома версіями майже завжди ховалася причина.

О дев’ятій двадцять я вже сиділа в редакції з ноутбуком, блокнотом і чашкою чаю, який встиг охолонути ще до першого ковтка. Переді мною були відкриті документи щодо реконструкції спортцентру, нотатки з інтерв’ю з Вадимом Петровичем і чернетка майбутнього матеріалу, в якій поки що було більше виправлень, ніж тексту.

Мене це цілком влаштовувало. Кошториси не дивилися на мої губи, технічні висновки не підходили ближче, ніж дозволяли правила пристойності, а таблиця з фінансуванням реконструкції була настільки далекою від будь-якої сороміцької думки, що могла б використовуватися як офіційний засіб боротьби з небажаним збудженням.

Я відкрила чернетку й написала:

Один із найстаріших спортивних центрів міста готують до масштабної реконструкції…

Перечитала речення, скривилася й видалила слово «масштабної». Потім повернула його назад, ще раз перечитала й знову стерла.

— Ти вже хвилин десять воюєш із першим абзацом, — озвався Назар із сусіднього столу.

— Якщо так піде далі, спортцентр відремонтують раніше, ніж ти напишеш, що його збираються ремонтувати.

— Я шукаю правильний тон.

— Для ремонту туалетів?

Я повернула до нього ноутбук.

— Там не тільки туалети.

— Перепрошую. Для масштабної історичної реконструкції туалетів, роздягалень і системи вентиляції.

— Саме тому тебе ніколи не допустять до серйозної журналістики.

— А тебе допустили?

— Я сиджу тут, отже, десь у системі стався збій.

Назар засміявся й нарешті повернувся до свого монітора, а я перестала намагатися зробити перший абзац геніальним і просто почала писати. Що саме реконструюють, скільки це коштуватиме, звідки надійдуть гроші, коли планують завершити роботи й чому будівля взагалі потребує ремонту. Звичайний інформаційний матеріал, саме такий, якого від мене хотів Віктор Степанович.

Усе йшло цілком нормально, поки я знову не дійшла до підвалу.

У технічній документації він був зазначений як частина будівлі, але в плані реконструкції його не було взагалі. Вадим Петрович пояснив це просто: підвал аварійний. Проблема полягала в тому, що висновок технічної комісії, який я читала ще перед інтерв’ю, говорив не про аварійний стан усього підвалу, а лише про пошкоджену ділянку перекриття в одному з приміщень.

Я відкрила документ ще раз, знайшла потрібний абзац і повільно перечитала його, сподіваючись, що минулого разу могла щось неправильно зрозуміти. Ні, все залишалося на місці: конкретне приміщення, конкретна ділянка, конкретні рекомендації щодо укріплення.

— Назаре, можна тебе на хвилину?

— Ні.

Я відірвалася від екрана.

— Я ще навіть нічого не попросила.

— У тебе змінився голос. Зараз ти скажеш: «Мені просто цікаво», а через дві години ми будемо стояти в якомусь підвалі, де немає зв’язку.

— По-перше, не «ми», тому можеш розслабитися. А по-друге, мені справді просто цікаво.

Назар відкинувся на спинку крісла й подивився на мене з таким виразом, ніби саме цього й боявся.

— Оце «просто цікаво» колись приведе тебе або до Пулітцерівської премії, або в поліцію.

— Я навіть не американська журналістка.

— Тоді залишається поліція.

Я підсунула ноутбук ближче до нього й показала два документи.

— Дивись. Тут написано, що аварійною є частина перекриття, а директор сказав, що весь підвал непридатний для використання. Через це його начебто й не включили до реконструкції.

Назар прочитав виділений абзац, потім відкрив мої нотатки з інтерв’ю.

— Може, він просто не хотів пів години пояснювати тобі технічні деталі.

— Може.

— Або не пам’ятає висновок комісії напам’ять.

— Теж може бути.

— Або ти зараз зробиш те, що роблять нормальні люди, напишеш матеріал про реконструкцію й підеш обідати.

Я подивилася на нього.

— Третій варіант звучить найменш правдоподібно.

— Я намагався.

Назар повернувся до роботи, а я ще раз глянула в бік кабінету Віктора Степановича. Можна було просто зайти й запитати його, але я майже дослівно знала, що почую у відповідь. Він нагадає, що моє завдання — матеріал про реконструкцію, а потім ще раз скаже не лізти в старі історії.

І саме ця фраза продовжувала мене дратувати.

Якби він просто сказав, що там немає нічого цікавого, можливо, я б навіть повірила. Але людина, яка просить журналіста «не лізти», фактично робить усе можливе, щоб журналіст почав копати обома руками.