Розділ 6 «Те, про що не питають стоматолога»

У четвер о третій дня я стояла перед шафою в самій білизні й уже хвилин п’ять дивилася на третю сукню.

Це було безглуздо.

Абсолютно.

Я йшла до стоматолога. До людини, яка бачила мій рот із середини, знала, скільки в мене пломб, і могла безпомилково визначити, коли я востаннє брехала про профілактичний огляд.

Одяг узагалі не мав значення.

Я приклала до себе темно-зелену сукню.

— Ні.

— Чому? — запитала Дарина з ліжка.

Я повернулася до неї.

— Коротка.

— Вона нормальна.

— Для життя — так. Для стоматолога — ні.

Дарина повільно опустила телефон.

— Я боюся питати.

— От уяви. Я сідаю в крісло. Він його опускає. Сукня їде вгору.

— І?

— І я лежу перед Марком Андрійовичем Терлецьким із голими стегнами.

— Жах.

— Не перебивай. Потім я встаю, а стегна відлипають від того крісла з характерним звуком.

Дарина затулила обличчя долонею.

— Соломіє…

— І от після цього він має дивитися мені в очі.

— Ти розумієш, що нормальні люди не продумують такі сценарії?

— Саме тому нормальні люди потім потрапляють у них непідготовленими.

Я кинула сукню на ліжко.

Дарина подивилася на неї, потім на мене.

— Ти вже сорок хвилин вибираєш одяг до стоматолога.

— Я вибираю одяг для себе.

— Звичайно.

— І взагалі, після прийому я можу кудись піти.

— Куди?

Я замовкла.

— Ще не вирішила.

— Соломіє.

— Що?

— Ти вдягаєшся для стоматолога.

— Я зараз тебе вижену.

Урешті я вибрала світлі широкі штани з високою талією і темно-синю м’яку блузку. Вона була достатньо пристойною, щоб не викликати запитань, і достатньо гарною, щоб я почувалася в ній жінкою, а не людиною, яка прийшла добровільно віддати зуби на свердління.

Я заправила передній край у штани й подивилася на себе.

Добре.

Потім нахилилася до дзеркала.

Виріз одразу став глибшим.

Я випросталася.

Знову нахилилася.

— Що ти робиш? — запитала Дарина.

— Перевіряю конструкцію.

— Яку конструкцію?

Я знову нахилилася.

— Оцю.

Дарина підвелася й стала поруч.

— Нормально.

— Коли я сиджу — нормально. А коли лежу…

— О, Господи.

— Що?

— Не перевдягайся.

— Чому?

— Просто не перевдягайся.

Я примружилася.

— Ти жахлива людина.

— А Марко лікар. У нього є професійна підготовка до складних випадків.

— Вийди.

— Я у себе вдома.

— Тоді я вийду.

Дарина сміялася ще тоді, коли я взувалася.

До клініки я прийшла на сім хвилин раніше.

Не на двадцять.

Не на пів години.

На сім.

Цілком нормальний час для людини, якій абсолютно байдуже, хто саме сьогодні лікуватиме їй зуб.

Я сказала адміністраторці своє прізвище й сіла.

Марко з’явився за кілька хвилин. Він проводжав літню жінку й щось спокійно пояснював їй про те, чого сьогодні не варто їсти.

Я дивилася в телефон.

Принаймні робила вигляд.

— Соломіє?

Я підняла голову.

— Добрий день.

— Добрий.

Його погляд на секунду затримався на моєму обличчі, потім ковзнув нижче й одразу повернувся до очей.

На секунду.

Може, навіть менше.

Але я помітила.

Блузка залишається.

— Проходьте.

Я підвелася.

— Ви завжди так офіційно запрошуєте людей до кімнати з бормашиною?

— Хочете, щоб я взяв вас за руку?