Розділ 5 «Це взагалі не побачення з моїм стоматологом»

До суботи я встигла майже переконати себе, що погодитися на каву з Андрієм було чудовою ідеєю. Він писав мені кілька разів протягом тижня, але не настільки часто, щоб це почало дратувати. Не надсилав ранкових повідомлень із сонечками після двох днів знайомства, не запитував, чому я була онлайн і не відповіла, і, що особливо підкуповувало, жодного разу не написав загадкового «ясно» після моєї півторагодинної відсутності.

У п'ятницю ввечері він запропонував не обмежуватися звичайною кавою.

Може, спочатку прогуляємося, а потім я знаю одне хороше місце?

Я погодилася. Дарина, звичайно, дізналася про це раніше, ніж я встигла пошкодувати про своє рішення.

— Що вдягнеш?

— Одяг.

— Дякую. Я саме це й хотіла уточнити.

Вона сиділа на моєму ліжку, підібгавши ноги, і спостерігала, як я втретє відкриваю шафу, ніби за останні п'ять хвилин там могла матеріалізуватися нова сукня.

— Я не хочу виглядати так, наче дуже старалася, — сказала я.

— Але ти дуже стараєшся.

— Це інше.

— Чим?

Я зачинила шафу.

— Він має думати, що я просто випадково гарно виглядаю.

Дарина засміялася.

— Чоловіки взагалі не розуміють, скільки часу потрібно, щоб «випадково гарно виглядати».

Урешті я вибрала темні джинси з високою талією і м'яку світлу блузку з вирізом трохи глибшим, ніж носила на пари чи в редакцію. Волосся спочатку хотіла випрямити, потім передумала й зробила легкі хвилі.

Я саме фарбувала губи, коли помітила в дзеркалі Даринин погляд.

— Що?

— Нічого.

— Кажи.

— Ти гарна.

— Я знаю.

Вона кинула в мене подушкою.

— От за це я тебе люблю.

Я засміялася й повернулася до дзеркала. Блузка мені подобалася, хоча в профіль я все-таки затримала погляд на животі трохи довше, ніж хотілося б. Потягнула тканину вниз, потім одразу відпустила.

Ні.

Я не збиралася весь вечір втягувати живіт заради чоловіка, якого бачила вдруге в житті.

Якщо Андрію не сподобається те, що він побачить, принаймні ми з'ясуємо це до десерту.

— Тільки не пиши мені кожні двадцять хвилин, — попередила я Дарину.

— Я?

— Ти.

— Навіть не збиралася.

Я подивилася на неї.

— Добре. Один раз.

— Жодного.

— Якщо до одинадцятої не повернешся...

— Дарино.

— Добре, добре. Іди вже на своє побачення.

***

Андрій чекав біля входу в парк.

Цього разу я роздивилася його краще, ніж на весіллі, де, як виявилося, ми справді розмовляли хвилин десять, а я майже нічого не запам'ятала.

Він був симпатичний. Не той чоловік, через якого жінки раптово забувають власне ім'я, але приємний, доглянутий і з легкою усмішкою, яка одразу знімала першу незручність.

— Привіт.

— Привіт.

Він простягнув мені невеликий паперовий стаканчик.

— Я не знав, що ти любиш, тому взяв чай. Без цукру. Якщо не вгадав, можу випити сам.

— А якщо я люблю каву?

— Тоді перше побачення вже провалене.

Я взяла стаканчик.

— Я дам тобі шанс виправитися.

— Дякую. Дуже великодушно.

Мені сподобалося, що з ним не треба було витягувати розмову кліщами. Ми пішли алеєю, говорили про роботу, подорожі, університет і те, як Дарина примудрилася розповісти йому про мене достатньо, щоб зацікавити, але не настільки багато, щоб він знав усі мої ганебні історії.

Принаймні я на це сподівалася.

— Вона сказала, що ти журналістка, — сказав Андрій.

— Майже.

— Як це?

— Я ще вчуся. Зараз проходжу практику в редакції.

— Подобається?

Я подумала.

— Дуже. Особливо момент, коли ставиш запитання, а людина раптом починає відповідати не те, що збиралася.

— Небезпечна професія.

— Для співрозмовників.

— Тепер я нервую.

— Пізно. Інтерв'ю вже почалося.

Він засміявся. І мені було добре. Не «метелики в животі». Не «земля зупинилася». Просто добре. Він умів слухати, не перебивав, не намагався вразити мене кожною другою фразою й не розповідав протягом сорока хвилин про себе.