Розділ 4 «Без рукавичок»

Зранку я двадцять хвилин шукала конспект, який увесь цей час лежав у сумці, вислухала від викладачки нагадування про дипломну роботу, а після третьої пари отримала від Віктора Степановича повідомлення з проханням заїхати до редакції й забрати диктофон для завтрашнього інтерв'ю.

Між усім цим у мене просто не було часу думати про стоматолога.

«Майже» — дуже корисне слово. Воно дозволяє не брехати.

Вранці, коли чистила зуби, я згадала його.

Коли широко посміхнулася дзеркалу й побачила відновлений зуб — теж.

А коли викладачка під час пари сказала: «Соломіє, можна трохи ширше розкрити цю думку», я мало не засміялася.

Але це не рахувалося.

Це були обставини.

О пів на шосту я вийшла з редакції з диктофоном у сумці, двома непрочитаними повідомленнями від Дарини й твердим наміром провести вечір максимально нудно. Купити продукти. Прийти додому. Помити голову. Допрацювати запитання. Лягти спати до одинадцятої. Звичайний дорослий вечір 18+.

Першим пунктом я все й зіпсувала.

У магазині біля мого будинку було людно. Я взяла кошик і швидко пройшла до молочного відділу, згадуючи вчорашню обіцянку купити молоко.

Цього разу я пам'ятала.

Я навіть відчула гордість. Молоко. Сир. Йогурт. Помідори. Макарони. Біля полиці із солодощами я зупинилася. Шоколад із цілими горіхами дивився на мене зухвало.

— Навіть не мрій, — сказала я.

Жінка поруч подивилася на мене.

— Не вам, — пояснила я.

Вона відійшла. Чудово. Ще трохи, і мене почнуть упізнавати не як журналістку, а як дівчину, яка свариться з продуктами. Я взяла шоколад без горіхів і рушила далі. Саме біля кас зрозуміла, що забула хліб. Звичайно.

Я залишила кошик біля стелажа й повернулася.

До хлібного відділу залишалося кілька метрів, коли хтось попереду нахилився, підняв із підлоги маленьку дитячу рукавичку й простягнув її хлопчикові, який уже мало не плакав.

Я спершу помітила руку.

І це багато говорило про те, наскільки сильно стоматологія травмувала мою психіку.

Велика долоня. Довгі пальці. Без рукавичок. Медичних. Я сповільнила крок. Ні. Не може бути. Чоловік випростався. Темне волосся. Високий. Темна кофта з довгими рукавами, джинси.

Марко.

Я зупинилася. Першою думкою було втекти. Не тому, що я його боялася. Просто існують люди, які мають залишатися у визначених для них місцях.

Викладачі — в університеті.

Перукарі — у салонах.

Стоматологи — у стоматологіях.

Так світ зрозуміліший. Марко без медичної форми порушував порядок речей. Він віддав рукавичку дитині, щось сказав матері хлопчика й пішов просто в мій бік. Я могла звернути. Не звернула. Могла зробити вигляд, що не помітила. Теж не зробила. Він побачив мене майже одразу. І зупинився. На його обличчі на мить з'явилося здивування, а потім знайомий спокій.

— Соломіє.

Я не знаю, чому мене здивувало, що він пам'ятає моє ім'я. Він учора пів години дивився мені в рот. Напевно, після такого люди мають право запам'ятати одне одного.

— Марку Андрійовичу.

Його погляд ковзнув по мені. Швидко. Цілком пристойно. Але я помітила. На мені були широкі джинси, коротка куртка й волосся, яке сьогодні я зібрала високо, але підступно вистрибнув кучерик біля обличчя.

Раптом захотілося поправити куртку.

Я стрималася.

— Як зуб? — запитав він.

Ну звісно. о ще стоматолог може запитати в жінки при випадковій зустрічі?

Як справи?

Ні.

Як життя?

Занадто особисто.

Як зуб?

Ідеально.

— Сумує за вами.

Марко трохи звів брови. Я заплющила очі на секунду.

— Не так.

— Я нічого не сказав.

— У вас обличчя сказало.

— Що саме?

— Що я знову сказала дурницю.

— Я не думаю, що ви говорите дурниці.

Ооооо... Цього я не чекала.

— Просто іноді не встигаєте подумати перед тим, як їх сказати, — додав він.

Ось. Тепер упізнаю.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Зуб добре.

— Не болить?

— Ні.

— На холодне не реагує?

— Ні.

— Край не заважає?

— Ні.

Я схрестила руки.