Розділ 3 «Відкрийте ширше»

Наступного ранку мене розбудив не будильник, а язик, який кожні двадцять секунд перевіряв сколотий зуб.

Дарина вже написала: «Тільки не придумай термінову журналістику й не пропусти стоматолога».

До прийому я встигла провести ранкове інтерв’ю, повернутися в редакцію й написати в блокноті: «СПОРТЦЕНТР — підвал / хто там був?» У клініці пахло квітами, чимось свіжим майже хвойним.

— Підозріло, — сказала я адміністраторці. — У стоматології має пахнути страхом і антисептиком.

В анкеті я написала, що востаннє була у стоматолога два роки тому. Можливо, це було три. Добре, чотири.

— Соломія?

Я підняла голову.

Він був справді високий. Темне волосся, легка щетина, темна медична форма з довгими рукавами й обличчя людини, яка, здається, ніколи нікуди не поспішала.

— Марко, — сказав він і простягнув руку.

Я подала свою й одразу подивилася на його пальці.

Великі. Дуже.

— Ви дуже високий.

Він ледь підняв брову.

— Дякую?

— Це не комплімент. Спостереження. Я журналістка.

— Уже страшно.

У кабінеті я дістала серветку з уламком зуба.

— Я принесла його.

— Навіщо?

— Раптом можна приклеїти назад.

— Ви серйозно?

— Я не стоматолог. У мене є право на дивні версії.

Кутик його рота сіпнувся.

— Сідайте.

Крісло почало опускатися.

— Я не люблю цю частину.

— Яку?

— Коли людина, яку я знаю сім хвилин, кладе мене горизонтально.

Тиша. Мій мозок почув власне речення на секунду пізніше.

— Я мала на увазі крісло.

— Я зрозумів.

Він оглянув зуб, легко торкнувся підборіддя й повернув мою голову.

— Скол невеликий. Відновимо сьогодні. Але ще два зуби треба лікувати.

— Ви зараз зіпсували наші стосунки.

— У нас уже є стосунки?

— Лікар-пацієнт. Не захоплюйтеся.

Найбільше мене дратувало, що він був спокійний. А ще більше — що мені це подобалося.

— Відкрийте ширше, — сказав Марко.

Я відкрила.

— Ще трохи.

Я подивилася на нього. Він працював уважно й спокійно. Я надто добре чула його голос, відчувала руку під щелепою.

— Анестезія потрібна?

— Для цього зуба — ні.

— Тобто ви сьогодні мене не колотимете?

Я завмерла.

— Уколом, — швидко додала.

Марко відвернувся до інструментів.

— Я зрозумів.

— Ви весь час так кажете, але мені здається, що розумієте більше, ніж треба.

Він нахилився ближче.

— Обережно, Соломіє, зі словами. Ви ж журналістка. Мали б знати, що вони іноді означають більше, ніж планувалося.

Коли все було готово, Марко подав дзеркало. Зуб виглядав так, ніби нічого не сталося. Я усміхнулася широко, не прикриваючи рот. Марко на мить подивився на мої губи, потім у очі.

— Гарно.

— Зуб?

— Зуб.

Потім він викрив мою брехню про два роки без стоматолога.

— Три?

Я мовчала.

— Чотири?

— Можливо.

— Треба ще два прийоми.

На рецепції мені повернули серветку з уламком зуба.

— Навіщо? — запитала я.

— Лікар сказав віддати.

Я озирнулася. Марко стояв у дверях кабінету.

— Серйозно?

— Ви ж принесли.

— Я думала, ви його утилізуєте.

— А раптом захочете залишити на пам’ять.

— Про наш перший прийом?

— Про горіх.

— Це дуже травматичний сувенір.

Він усміхнувся й повернувся до кабінету.

Дарина написала ще до того, як я дійшла до редакції.

«Ну?»

«Жива».

«Лікар?»

«Теж».

«Гарний?»

Я не відповідала хвилини дві.