Розділ 1. «Те, чого не мало бути в записі»

— Це можна не записувати?

Я подивилася на диктофон. Червона крапка продовжувала блимати. Потім на чоловіка навпроти.

— Можна.

Він помітно розслабився.

— Добре.

— Але ви сказали це хвилину тому.

Знову напружився. Я посміхнулася. Чоловік — Вадим Петрович, директор невеликого міського спортивного центру — дивився на мене так, ніби лише зараз усвідомив одну дуже неприємну річ: журналістка навпроти нього вміє слухати. А я вміла. Гірше було з мовчанням.

— Тобто? — перепитав він.

— Ви попросили не записувати після того, як сказали.

— Я мав на увазі не використовувати це в матеріалі.

— А-а.

Я кивнула.

— Це вже інше.

— То не використаєте?

— Не використаю.

Він видихнув. Я почекала. Саме мовчання було одним із перших правил, яких мене навчили на журналістиці. Якщо співрозмовник сказав щось цікаве — не поспішай із наступним запитанням. Дай йому тишу. Люди страшенно не люблять тишу. Особливо люди, яким є що приховувати. Я подумки дорахувала до чотирьох. Вадим Петрович не витримав на трьох.

— Просто ті часи давно минули.

От. Я нічого не сказала.

— Та й хлопців тих давно немає.

Ще краще. Я повільно опустила ручку.

— Яких хлопців?

Він подивився на мене. І зрозумів. Пізно.

— Ніяких.

— Ви щойно сказали «тих».

— Обмовився.

— З ким?

— Що?

— З ким ви мене переплутали, коли обмовилися?

Він відкинувся на спинку стільця.

— Скільки вам років?

Я ледь не засміялася. Це було прекрасно. Коли людина не хоче відповідати на запитання журналістки, існувало кілька класичних способів уникнути відповіді.

Звинуватити журналістів у перекручуванні. Сказати «без коментарів». Запитати, хто замовив матеріал. Або, якщо журналістка молода жінка, — поцікавитися її віком.

— Двадцять три.

— От бачите.

— Що саме?

— Ви тоді ще дитиною були.

— Коли?

Пауза. Я мало не заплескала.

— Вадиме Петровичу, ви сьогодні надзвичайно допомагаєте мені ставити наступні запитання. Він насупився.

— Я говорю про дев'яності загалом.

— А я ні.

— Соломіє...

— Ви запам'ятали моє ім'я. Уже приємно.

— Ви прийшли робити матеріал про реконструкцію залу.

— Саме так.

Я глянула на старі стіни кабінету.

Спортивний центр стояв тут ще з кінця минулого століття. Тепер місто виділило гроші на реконструкцію, і редакції знадобився невеликий матеріал: що зроблять, коли відкриють, скільки дітей зможуть займатися. Звичайна тема. Настільки звичайна, що Віктор Степанович віддав її практикантці. Тобто мені.

А тепер директор спортивного центру вже п'ять хвилин пояснював, чого мені не треба знати. Це суттєво покращувало мій робочий день.

— Тому давайте повернемося до реконструкції, — сказав він.

— Давайте.

Я посміхнулася.

— Чому підвальне приміщення не включене в проєкт?

Він завмер. Ледь помітно. Але я побачила.

— Воно аварійне.

— Я читала висновок.

— І?

— Там написано, що аварійною є частина перекриття. Не весь підвал.

— Ви будівельниця?

— Ні.

— От і добре.

Я примружилася.

— Це зараз було «не лізьте не у свою справу»?

— Це було «не шукайте сенсацію там, де її немає».

— А я не шукаю.

Брехня. Уже шукала. Ще десять хвилин тому не шукала. А тепер дуже навіть.

Вадим Петрович підвівся. Інтерв'ю закінчилося. Неофіційно.

— Думаю, вам уже достатньо матеріалу.

Я вимкнула диктофон.

— Цілком.

Він явно не повірив. Правильно зробив. Я склала блокнот у сумку.

— Дякую за розмову.

— Сподіваюся, ми правильно зрозуміли одне одного.

— Я теж.

Це була правда. Просто, підозрюю, ми вкладали в неї різний зміст.