РОЗДІЛ 4. Ранок після попелу

Перші промені сонця боязко торкнулися підвіконня, розганяючи нічний морок. Ранок видався тихим і напрочуд чистим. Катря піднялася з холодної підлоги. Тіло ломило, але того задушливого, липкого жаху більше не було. Важкий тягар, що стискав груди, змінився глибокою, світлою журбою. Вона підійшла до вікна: на підвіконні лежала жменька звичайного маку і кілька темних порошинок — усе, що залишилося від її страшного «щастя».

Дівчина відчинила двері на двір, впускаючи свіже весняне повітря. Не встигла вона зробити й кількома кроками до криниці, як хвіртка рипнула. На подвір'ї стояла Галя. У руках вона тримала вузлик із свіжоспеченим хлібом та глечик молока. Сусідка пильно подивилася на Катрю — на її виснажене, бліде обличчя, на сліди сліз під очима, але головне — в її погляд. Тепер він був ясним.

— Ну що, дитино? — тихо запитала Галя, зупинившись за кілька кроків.

Катря гірко посміхнулася, але в очах уперше за довгий час з'явилася вдячність. Вона опустила очі, а потім міцно обійняла сусідку. — Дякую вам, тітко Галю. Ви врятували мене. Це… це був не він.

— Знаю, моя хороша, знаю, — Галя погладила дівчину по плечі, стримуючи сльози. — Вони вміють гарно брехати і крадуть те, що нам найдорожче — нашу пам'ять і спокій. Але ти вистояла. Тепер буде важко, але ти жива.

Катря подивилася на блакитне небо, де вже курликали журавлі. Попереду був довгий шлях відновлення, але вона знала, що впорається. Вона виплакала все, що мала виплакати, і тепер зберігає в серці справжню, світлу любов, а не потойбічну ману.

Дівчина взяла з рук Галі глечик і запросила до хати. Вперше за багато місяців вони сіли за стіл удвох, щоб поговорити про життя.