РОЗДІЛ 3. Ніч під знаком маку

Вечір опустився на село важким, липким туманом. Сонце ледь помітно ковзнуло за обрій, і Катрю охопив панічний страх. У руці вона стискала полотняний мішечок, який залишила Галя. Дівчина вагалася. Що, як сусідка помиляється? Що, як її власне щастя зараз зруйнується через чиюсь заздрість?

Але погляд у дзеркало розвіяв сумніви. Звідти на неї дивилася бліда, виснажена тінь. Синці під очима стали чорними, а губи потріскалися.

Трепетними руками Катря розв'язала мішечок і, як веліла Галя, почала сипати свячений мак уздовж стін хати — крок за кроком, проти годинникової стрілки. Кожна зернинка, торкаючись долівки, здавалося, дзвеніла в тиші, мов крихітний дзвіночок. Замкнувши двері на всі засуви, вона сіла на ліжко в темній кімнаті й почала чекати.

Годинник показував першу ночі, коли дім здригнувся.

Спочатку це був тихий, звичний стукіт у шибку.

— Катрусю… Відчини, це я, — пролунав знайомий, до болю рідний голос Максима.

Серце дівчини болісно стиснулося. Вона затиснула рот долонями, щоб не вирвалося стогону. Сльози градом покотилися по щоках.

— Катре, пусти, холодно… Чого ти замкнулася? — голос за вікном раптом змінився. Він став нижчим, металевим, втративши людську теплоту.

Стукіт став сильнішим. Дерев'яні віконниці затряслися, ніби в них хтось бився важким тілом. У повітрі запахло паленим сіном і сіркою. Катря сиділа на ліжку, не дихаючи, повторюючи про себе, як молитву: «Мовчи, як мертва... НЕ ОЗИВАЙСЯ!».

— Ти слухаєш її! Слухаєш стару відьму! — за шибкою пролунав уже не голос, а жахливе шипіння, від якого в кутках кімнати почала тріскатися стара штукатурка. — Я дав тобі життя, я дав тобі пристрасть! А ти смієш сипати мені під ноги цю смерть?!

Тінь за вікном почала набувати обрисів. Крізь штори Катря побачила, як темряву розрізають багряні відблиски. Невидима істота металася навколо хати, намагаючись переступити магічне коло з маку, але щоразу відскакувала з пронизливим, ультразвуковим вереском, наче від удару струмом.

Раптом у каміні, де вже давно не горіло, щось голосно клацнуло. Полум'я блискавкою вирвалося з димаря, розсипаючись на тисячі розжарених іскор. Потворна вогненна куля на частку секунди вдарилася об стелю, завила пораненим звіром і з гучним тріском вилетіла назовні, розчинившись у холодному нічному небі.

У хаті запанувала гробова тиша. Густий чадний запах поступово розвіювався, поступаючись місцем свіжому повітрю з відкритої кватирки.

Катря сповзла на підлогу, обхопивши руками коліна, і нарешті голосно заридала. Це були сльози не так горя, як страшного витвереження. Вона дивилася на попіл, що тонким шаром осів на підвіконні, і чітко усвідомлювала: цієї ночі справді врятувала власну душу.