РОЗДІЛ 1. Полум'я у вікні

Весна 2026 року видалася на диво холодною та безбарвною. Село, що причаїлося біля лісу, здавалося випаленим не так війною, як тугою. Для двадцятидворічної Катрі світ зупинився того дня, коли їй привезли речі її коханого — Максима. Він зник безвісти під Бахмутом ще рік тому, і ось… остаточний гіркий підсумок.

Катря плакала так, що, здавалося, виплакала всі ріки. А потім настала тиша. Вона замкнулася в старій батьківській хаті на околиці й майже ні з ким не розмовляла.

Все змінилося того вівторка.

Було вже за північ, коли в шибку тихо, але чітко постукали. Катря завмерла. Серце в грудях забилося скаженим птахом. Вона відчинила двері — і на порозі, огорнутий нічною прохолодою, стояв він. Максим. Блідий, трохи худіший, у тій самій старій камуфляжній куртці, пропахлій димом і полином.

— Максиме… — все, що змогла прошепотіти дівчина, перш ніж кинутися йому в обійми. Він був теплим. Його губи палили, а руки обіймали міцно, як колись.

— Я повернувся, Катрусю. Тільки тихо, — прошепотів він їй у волосся. — Нікому не кажи. Люди заздрісні. Сусіди, знайомі… Заздрість — отрута. Вона накличе біду на наше щастя. Зрозумій мене, кохана. Давай поживемо так, тільки удвох, поки все вляжеться.

Катря, засліплена сліпою радістю і щастям від того, що найгірший сон виявився помилкою, палко закивала. Вона б віддала все за це прохання.

Він приходив пізно ввечері, коли сонце вже ховалося за верхівками дерев, а йшов до перших півнів. Катря розквітала вночі — вони сміялися, готували вечерю при свічках (він чомусь не любив яскравого електричного світла), кохалися. Але з кожним новим ранком дівчина танула на очах.

Життєві сили витікали з неї, мов вода крізь пальці. За два тижні такого «щастя» Катря схудла так, що шкіра на обличчі натяглася, а вилиці загострилися. Під очима залягли глибокі, темно-фіолетові синці від безсонних ночей. Вона ледве трималася на ногах, виконуючи найпростішу хатню роботу.

Односельці, зустрічаючи її біля криниці, лише зітхали: — Бідолашна Катря… Зовсім згнила від туги за Максимом. Он як ... аж дивитися страшно.

Ніхто, абсолютно ніхто не здогадувався зазирнути глибше. Окрім однієї людини.

Галя Василева, сусідка через дорогу, жила сама. П'ять років тому вона також втратила чоловіка. Василь пішов до лісу заготовляти дрова і не повернувся — придавило стовбуром. Тоді Галя теж ледь не збожеволіла. До неї теж ночами приходив «чоловік». Вона б віддала душу за це, якби не один випадок.

Тої ночі покійний Василь наснився їй — блідий, у снігу, і плакав: «Галю, рятуйся, він дурить тебе, то не я… Візьми свячений мак, обсип хату з усіх боків, не озивайся, коли стукатиме…». Галя так і зробила. Наступної ночі, коли вона сипала мак, та «істота», що видавала себе за Василя, почала страшно кричати, вити, перетворюючись на вогняну кулю, що з шипінням вилетіла через димар. То був Перелесник — дух, що живиться людською скорботою і життєвою енергією.

Галя з жахом згадала той холод, який відчувала від «Василя», і ту порожнечу, що залишилася в душі.

А сьогодні, повертаючись пізно з магазину, Галя випадково глянула на вікна Катрі. Штори були трохи розсунуті. При світлі десятків мерехтливих свічок Катря… танцювала. Сама. Вона кружляла по кімнаті з піднятими руками, обличчя її було блідим, з маніакальною посмішкою, а в очах не було жодного відблиску розуму — лише хворобливий, гарячковий блиск. Нікого поруч із нею не було, хоча дівчина заколисувала в руках порожнечу, ніби обіймаючи когось невидимого.

Галю пронизав крижаний жах. Вона впізнала цей танок. Вона впізнала цей погляд.

— Боже мій… Перелесник, — прошепотіла жінка, затиснувши рота долонею. — Він забирає її. Залишилося зовсім небагато, і дівчина просто згасне.

Галя опустила очі на свої тремтячі руки. Вона знала, що робити. Вона мусить врятувати Катрю, чого б це не коштувало. Навіть якщо доведеться йти на війну з нечистою силою.