Розділ 1

Був прохолодний падолистовий день, сонце тільки-но виходило на небосхил і все живе щойно почало прокидатися. Моховинка радісно бігла підтюпцем крізь ліс, її огортав хвойний аромат, і попри те, що на території Вишневого клану не росло нічого подібного, вона точно відчувала, що знає куди прямує. Десь вдалині чулося дзюркотіння струмочка, його раз-у-раз заглушувало веселе щебетання вранішніх пташок. Легкий вітерець розкуйовджував шубку кішечки, коли вона пробігала неосяжними полонинами.

Посеред невеличкої галявини Моховинка спинилася і роззирнулася. Вона чула запахи багатьох котів, але жодного з них не знала. Тут також були їй знайомі аромати Вишневого клану, але вона ніколи не зустрічала цих котів. Окрім них, кішечка змогла виділити ще запахи трьох різних груп, отож вона припустила, що це можуть бути три інших клани.

Моховинка могла б ще довго там стояти, аж раптом її увагу привернув якийсь рух позаду. Вона обернулася і помітила білу шубку. Але та шубка відразу зникла, а потім показалася за декілька лисячих хвостів від кошеняти.

Кішечка прожогом кинулася туди. Моховинка бігла, і весь час те біле хутро було ніби поруч, але щойно вона трохи наближалася — воно зникало. А тим часом вона все далі й далі вибігала на околиці лісу.

Проте після довгого бігу кішечка втомилася і зупинилася. Вона прилягла, а тоді вже звернула увагу, де опинилася. Моховинка була на невеличкій галявині, зарослій ромашками, незабутками та іншими квітами. Тоді її увагу привернуло дзюркотіння, яке тепер стало голоснішим. Кішечка підповзла до неширокої річки і жадібно напилася. Вода була прохолодна, як морозний подих.

Коли вона підвела голову, пейзаж на протилежному березі здався їй дивним: густі дерева й чагарники ховалися в напівтемряві; світло там було багряно-чорним, ніби сонячні промені ніколи не торкалися долівки; повітря було насичене ароматами болота і чогось застояного; і жодного співу пташок, лише їдка гнітюча тиша. А все на тому березі здавалося випромінювало якусь неприязність. Там, за річкою, не було любові чи тепла, лише холодний, темний морок. Вона не знала, що там за місце, але відчувала, що це неправильно.

Раптом серед густих тіней того лісу щось ворухнулося. З темряви, немов із нічого, вийшов великий кіт із дивовижним, роздвоєним забарвленням: одна половина морди була світло-бежева, а інша — темно-коричнева смугаста. Його ясні блакитні очі горіли, пронизуючи Моховинку наскрізь. Вони були холодні, як лід, і здавалося, що дивляться не на її хутро, а глибоко в душу, бачачи кожну найдрібнішу думку.

Він не говорив, але його погляд був важкий, наче лавина, що котиться з гори. Моховинка відчула, як її маленьке серце завмирає від невідомого страху.

А тоді дивний гість усміхнувся.