Пролог

Був теплий вечір зеленелисту, пташки весело щебетали на розлогому гіллі дерев, ніжний вітерець ледь-ледь повівав прохолодою. На галявині, посеред неосяжного лісу, сиділа пара котів. Біла кішка з рудими плямами притулилася до темно-чорного смуганя.

—Ти ж розумієш, я віддана клану! Я не зможу прожити поза його межами, — муркнула вона з нотками розчарування, але водночас із полегшенням.

На це її партнер похилив голову й щось стиха прошепотів. Кішка злякано від нього відстрибнула і наїжачила хутро:

—Та як, ти, смієш мені це пропонувати!

Від її крику на мить навіть пташки припинили співати і боязко полетіли геть. Проте за декілька митей ліс знову наповнили радісні співи, ніби сварки навіть і не було.

—А що нам робити, люба? Невже ти хочеш, щоб кошенята пішли з тобою? Це підірве твою репутацію, — смугань зітхнув і похилив голову. — Я хочу, щоб наші кошенята знали і батька, і матір, але це неможливо.

Біло-руда кішка згідно муркнула, авжеж, їй не лишалося нічого, що вона могла б змінити. Тоді вона пригорнула до себе три м’яких клубочки, які жалібно пищали.

—Ох, ці дві кішечки так схожі на тебе, — прошепотіла вона, ледь стримуючи сльози.

Смугань пригорнувся до партнерки й прошепотів:

—А цей котик нагадує мені тебе.

Кішка засміялася.

—Та невже, тоді ж чому він темно-сірого кольору? — спитала вона, а тоді її посмішка зблідла. — Проте так буде краще, адже всі будуть упевнені, що це точно кошенята твоєї сестри, а не наші.

Смугань коротко кивнув.

Тим часом на ліс вже падали тіні. Морозний нічний вітерець почав повивати дужче, і десь вдалині почувся гуркіт грому. Коти востаннє обмінялися поглядами, і темний кіт, взявши кошенят, попрямував у бік території кланів. Біло-руда кішка стояла і дивилася, як її кошенята і коханий, ні більше не її кошенята і не її коханий, помалу перетворюються на маленькі цятки вдалині.

Вона б ще довго так стояла, аж раптом почався дощ. Холодні краплі падали на долівку, утворюючи дивну мелодію, яку кішка ніколи не забуде. А тоді вона востаннє дозволила назвати собі ім’я батька кошенят, але вітер заглушив її слова й відніс далеко-далеко, туди, де ніхто ніколи їх не зможе почути.