Глава 4

— Макс, що відбувається? — Мій голос тремтів. Щойно я спала, мені снився острів Свободи, а вже зараз, люди у чорній формі ходять по нашому кемпінгу.
— Я не знаю. Бачу п’ять чоловіків у формі, у всіх автомати та з ними дві собаки. Не забувай — ми звичайна сімейна пара. Просто розслабся.
Розслабся? Це важче зробити, аніж здається. Я почула кроки, які наближалися до нашого будинку на колесах. Швидко розпатлала волосся, спустила піжаму оголивши плече та зняла штани, добре, що верх піжами був довгим і прикривав все необхідне.
— Це для чого? — Здивувався хлопець.
— Вони ж мають повірити, що ми молода сімейна пара.
— Гарна ідея. — Макс зняв футболку та лишився у спортивних шортах, в яких спав. Кроки зупинилися прямо перед дверима нашого будинку і ми почули стук у двері, такий ритмічний та наполегливий.
— Любий, хто там стукає? — Я намагалась зробити максимально сонний голос, хоча й сон вже давно пішов.
— Не знаю, зараз подивлюсь, спи, кохана. — Хлопець підхопив мою гру, а в цей час у вікнах почали з’являтися ліхтарі. Я за секунду сіла назад на ліжко Макса. Хлопець почав імітувати кроки, радує, що розміри нашого трейлеру не великі, тож вийшло дуже схоже. Він відкрив двері й Луна хутко зістрибнула з ліжка, побігла до дверей та зупинилася на порозі. Її шерсть стала дибки та вона тихенько загарчала.
— Луна, до мене! — Дала їй команду, але собака мене не послухала, вона продовжувала охороняти Макса та будинок.
— Доброї ночі. — Роздався холодний рівний голос чоловіка у чорній формі. — Вибачте, що потурбували. Щойно був помічений ворог, який був на вулиці у комендантську годину та намагався обійти блок-пост. Ви нікого не бачили?
— Ні, ми спали… — Макс зробив паузу. — З дружиною.
Я відчула нотку тривоги у голосі хлопця тому вирішила допомогти йому, тож встала і пішла до дверей удававши людину, яку потривожили та витягли з обіймів коханого.
— Любий, все добре? А то я вже зачекалася тебе у ліжку… Ой, вибачте. — Я натягнула верх піжами нижче, спіймавши на собі погляди людей у формі. Чоловічі очі загорілися палким вогником. Хоч і емоції людей кудись ділися, але сексуальні бажання лишилися.
— Дякуємо за співпрацю. Гарної ночі. — Чоловік у формі з розумінням в очах подивився на Макса, ще раз подивився на мене, розвернувся і приказав іншим йти за ним. Як тільки двері зачинилися, я сповзала по стіні шафи на підлогу. Я так довго намагалась триматися, що здається зараз мої сили покинули мене.
— Адель, ти така молодець! Схема робоча, тож і далі будемо дотримуватися неї.
— Якщо зараз було так складно, то що ж буде далі… — Це було останнє, що я пам’ятаю зі своїх слів. Далі моя свідомість пішла відпочивати. Я пам’ятаю теплі та сильні руки Макса, які підіймали мене, а зранку я прокинулась у ліжку хлопця з Луною під боком. Я потягнулась, не зрозумівши ще, що відбувається і побачила Макса, який сидів за столом за комп’ютером.
— Так рано і вже працюєш? — Звернулась до нього.
— Я вже закінчую працювати, вже дванадцята година дня.
Я підстрибнула на ліжку та сіла на край, розбудивши Луну.
— Як дванадцята? І чого я у твоєму ліжку ще і напівгола? — Щось пам’ять мене зовсім підвела.
— Після візиту чоловіків у формі ти сіла на підлогу та просто відключилася. Підіймати тебе на другий поверх ліжка було не зручно, тож я поклав тебе на своє, а сам ліг спати зверху. Одягти тебе назад сонну було теж не комфортно, але я накрив тебе ковдрою. Тож вибач, що так. — Пам’ять почала повертатися і я видихнула. — Будеш мюслі на сніданок чи вже рис з м’ясом, як на обід?
Ми розсміялися і я пішла приводити себе до тями після сну. По закінченню сніданку-обіду, я прийняла душ, склала всі речі по полках, разом перевірили справність фургона та вирушили у дорогу. Їхати до наступного великого міста будо не довго. Міста росли на очах, тож розбудовувалися ледь не впритул один до одного. До точки наступної нашої зупинки ми доїхали десь за три години. Вінтоса Чівітас було велике місто, де із-за масштабної та швидкої забудови, порушуючи всі правила, були постійні вітри, які гуляли між хмарочосами та багатоповерхівками. Через це і назва міста змінилась при формуванні нашої імперії Оціденте-Латус, тепер воно стало Вінтоса Чівітас - Місто Вітру.
Блок-пост на в’їзді пройшли без проблем, поставили стандартні запитання, перевірили документи та ми в’їхали у саме місто. Після сьогоднішньої ночі я вже трохи менше боялась видати себе перед чоловіками у чорній формі.
— Ти знаєш куди їхати? — Запитала я Макса.
— Ні, будемо по навігатору дивитися. Тут є дорога, яка проходить через все місто, трохи по півночі, вона не перетинає райони, тож перевірок документів більше не буде до виїзду. Десь зупинимося біля супермаркету, залишимо машину, сходимо за продуктами та трохи прогуляємося з Луною. Подумай, поки їдемо, що треба купити тобі особисто.
Я відкрила мапу на своєму телефоні та почала дивитися, що цікавого та корисного є в цьому місті. Магазинів та закладів було дуже багато, але бетонні джунглі мені вже так набридли. Я сумувала за селом, за лісами, за полями. Хотілося побачити зелень, тож почала шукати якісь парки на мапі. На жаль, таку рідкість знайти було важко. Все забудовували мурашниками: або будинками для житла, де люди тільки ночували, або офісними приміщеннями, де люди працювали увесь день за жалюгідні копійки, щоб було чим заплатити за місце, де можна переночувати, покласти на збереження свої речі та поїсти, якщо буде час на приготування.
Раптом, мій погляд прикував напис «Старе місто». Я не повірила своїм очам. З самого дитинства я обожнювала старовинну архітектуру минулих століть, але після того, як вийшов закон, згідно з яким будь-яку землю в місті можна було вільно викупити та побудувати те, що ти хочеш, старовинні споруди з історією, почали зносити. Я відкрила інформацію про це місце та метелики запирхали у моєму животі. У центрі міста лишилась одна вуличка зі старовинними будинками!
— Макс! Ми їдемо на цю вулицю, — не дочекавшись відповіді, я почала вводити назву локації у навігатор.
— Слухаюсь, міс!
Їхати було далеко до центру, тому я так нервувала, що, здається, кожні п’ять секунд дивилась на навігатор, щоб зрозуміти чи довго ще їхати. Дощ сьогодні не йшов і це підіймало мій настрій. Місто було сірим, хмари закривали все небо, а неонові вивіски зовсім не додавали кольору. Я відклала свою сумочку та дістала баночку з пігулками, на якій був напис «Вітамін D”. Дістала собі одну та швидко, не запиваючи водою, проковтнула.
— Будеш?
— Так, давай, сьогодні ще не пив, — погодився Макс.
Будинок на колесах заїхав на паркінг біля великого супермаркету десь у центрі міста. Навкруги розрізали небо хмарочоси. Я подивилась по сторонах і не побачила старовинної архітектури:
— Макс… — звернулась я до хлопця з надією в очах шукаючи навкруги бодай одну не сучасну споруду. — А де старе місто?
— Нема старого міста, — серйозним тоном відповів хлопець уважно дивлячись у дзеркала паркуючись.
— Як нема?… — мої надії почали розбиватися об бетонні прямокутні споруди.
— Та жартую я! Чого ти одразу ніс опустила? — Макс заглянув мені в очі зі своєю світлою посмішкою на обличчі і я почала танути. — В центрі дуже проблемно з паркінгом, тим паче для такого габаритного транспорту, тож станемо тут і підемо прогуляємося пішки разом з Луною до центру. Тут всього два кілометри.
Я подивилась зі злістю на хлопця, насупила брови та вдарила його легенько по нозі.
— Зрозумів! З тобою жарти погані! Здаюся! — Макс підняв руки до гори й посміхнувся. Його посмішка була такою гарною, а очі світилися немов світлячки. Здається, я дивилась на нього довго, бо він почервонів та відвів погляд на кермо почавши діставати ключі від машини. Дивно, але вперше за довгий час я звернула увагу на чоловіка не як просто на людину, яка пройшла повз, а як на привабливу людину, котра мене зацікавила. Я замотала головою, намагаючись відігнати ці думки. Стосунків мені зараз не треба, у нас є чітка місія і нічого не повинно завадити їй.
— Ну тоді пішли? — Спробувала зняти напругу між нами.
— Так, магазин працює до дев’ятої, тож ми встигнемо на шляху назад купити щось, а поки розвіймося та подивимося на таку рідкість, як старе місто.
Ми одягнули Луну в дощовик, свої поклали до рюкзака хлопця та пішли в сторону старовинної архітектури. Дощу поки що не було і це підіймало наш настрій, хоча на вулиці й пахло мокрим асфальтом після ранкового дощу. Як не дивно, але запах після дощу, який стояв у повітрі, мені не набридав, я любила його з дитинства. Особливо любила в таку погоду сидіти вдома, дивитися мультики з мамою, малювати з бабусею, гратися з батьком чи з подругою будувати курінь із ковдр та не виходити нікуди із дому. А ще пам’ятаю, як літнім днем стояла сильна спека і ми, з батьками, які повернулись з роботи у полі, пішли на річку. Купалися, веселилися, як раптом, коли всі були у воді, пішов дощ. У воді було так дивно знаходитися, але вона була дуже теплою, наче свіже молоко щойно з-під корови. Ми сміялися та гралися з батьками, вони були щасливі та не кликали мене піти додому. Це були ті самі миті, які, на перший погляд, здаються якимись дрібницями, але насправді й будують наше життя.
— Мені аж цікаво стало, про що ти там таке думаєш, що так щиро посміхаєшся і намагаєшся нас видати? — Грайливим голосом запитав хлопець.
— Запах дощу навіяв спогади про дитинство. Коли згадую такі моменти, важко стримувати емоції.
Макс опустив голову на екран телефону, де був прокладений маршрут на мапі та звернувся до мене: 
— Розумію… Рад, що ці спогади викликають посмішку, у мене поки ще тільки сум… — він зробив паузу і продовжив: — А ось зараз треба стримувати буде себе. Тут багато людей, камер та цих, у формі.
Я підняла очі та завмерла прямо на місці. Переді мною були двісті метрів вулиці зі старовинними спорудами. Я в останнє їх бачила в дитинстві, коли ми їздили до сусіднього міста чи у подорожі іншими країнами, а потім, нова влада імперії, вирішила, що ці старі споруди ні до чого і краще знести, а на їх місці побудувати хмарочоси. Згадавши настановлення Макса, я спробувала подавити емоції та не показувати їх так яскраво, хоча й виходило у мене це важко.
Підійшовши до першого будинку, я почала роздивлятися його. Він був чотириповерховим, а з самого верху була табличка з написом «1904». Балкони прикрашали різні колони, а на вході були величезні, округлі зверху, дерев’яні двері з масивною бронзовою ручкою, яка за часи позеленішала та місяцями набрала блискучого золотого кольору від постійних доторкань. Я підійшла до наступного будинку і завмерла. Він також складався з чотирьох поверхів, рік забудови був 1898. Зверху, над останнім поверхом, розправив свої крони виліплений дуб, стовбур опускався по центру будинку і вже внизу коріння розходилося по дві сторони від входу. Я обожнюю старовинну архітектуру. Раніше робили будинки гарні, з душею, у кожного було щось своє, особливе, а деталі можна було розглядати що разу, як побачиш його. А зараз це бетонні чи скляні коробки на яких із прикрас тільки десятки неонових вивісок, які повідомляють про те, що знаходиться всередині приміщення.
Небо освітила блискавка і майже одразу прогримів грім з довгим гуркотом, який пробирав до кісток, нагадуючи про війну. Час пройшов, але голосні звуки все ще не давали спокою, а звичка прислуховуватися до всього так і не пройшла.
— Здається зараз дощ буде. — Тихо промовив Макс та відкрив рюкзак, дістаючи нам жовті дощовики.
Як тільки ми одягли жовті дощовики та пройшли до наступного будинку – почався дощ. Спочатку він був не сильний і ми ще встигли роздивитися майже всі будинки, але вже підходячи до останнього, де стояла сімейна пара, почався сильний дощ з вітром.
— Треба кудись ховатися! — Майже кричав Макс піднімаючи Луну на руки.
— Давайте до нас додому! — Почувся жіночий голос з того місця де щойно стояла пара. Ми повернулись і побачили, як жінка у дверях будинку махає нам рукою. — Перечекаєте бурю у нас вдома, я вас чаєм пригощу.
— Макс, це влучна думка, давай до них., бо до фургона бігти далеко!
Хлопець кивнув головою в знак погодження і ми побігли до під’їзду старовинного будинку на якому виднівся напис «1908».
— Я мешкаю на останньому поверсі, тож підіймайтися. — Звернулась до нас наша рятівниця.
— Та ми тут у під’їзді перечитаємо бурю і підемо собі далі. — Твердо, але з нотками люб'язності, промовив Макс.
— Ну чого ви тут будете стояти, якщо можна посидіти у мене вдома та попити чай? Я пригощаю! Ходімо! — Жінка наполягала на своєму.
— Макс, ходімо, ця поважна жінка права, — я дуже хотіла подивитися, як виглядають квартири у такому гарному старовинному будинку, тож не могла відмовитися від запрошення.
Хлопець не дуже радісно видихнув і пропустив мене вперед на сходи, які були не зручними: високі, доводилося високо підіймати ногу, та йшли по колу, тому місцями були вузькими. На всіх поверхах будо по дві квартири: одні двері були справа, а інші зліва, а на останньому поверсі була лише одна квартира зі входом прямо по центру.
— Ось ми й прийшли, — радісно сповістила нас жінка і тільки зараз я роздивилась цю пару.
Я помилилась, це була не сімейна пара, а скоріш мама з сином. Жінці на вигляд було років п’ятдесят, а сину років тридцять – тридцять п’ять десь. У хлопця були, якісь вади зі здоров’ям та розвитком, скоріш за все він був дитиною сонця. Яка сильна жінка, стільки років сама піклується про свого сина.
Двері відчинилися і ми побачили світлу величезну квартиру в якій було дуже багато картин, статуеток, маленьких цікавих дрібничок, які не давали ефекту захламленості, а виглядали гармонійно.
— Запрошую до нашого дому з історією.
— Історією? — мене це одразу зацікавило. — Ви нам її розкажете?
— Звичайно розкажу. Знімайте свої плащі, взуття лишайте тут і проходьте ось в цю кімнату. Я зараз принесу чаю і ми поговоримо.
Поки Макс витирав лапи Луни вологими серветками, я вже роздивлялась величезну кімнату з каміном, диванами, кріслами та величезним овальним столом зі стільцями. Всі меблі були в стилі будинку і явно виготовлялись не у цьому віку.
— Адель, мені не подобається ця ідея. — Прошепотів хлопець нахилившись до мого вуха.
— Не бійся. Ти бачиш, вона здається теж нормальна і відчуває емоції.
— Я не впевнений. Головне, себе не видати!
— Все буде добре, розслабся!
— Легко тобі сказати…
Макс взяв Луну на руки та сів у крісло поряд з диваном на який сіла я. Як вже за хвилину на порозі кімнати стояла жінка з тацею в руках на якому були чашки та чайник. Посуд теж виглядав антикварним і вишуканим. А за спиною гостинної жінки ховався її дорослий син.
Вона поставила посуд на стіл, не прийнявши моєї допомоги, та налила нам смачного чаю.
— Ну що, пропоную познайомитися? — Почала розмову жінка. — Мене звати Анна-Марія, а це мій син Роберт. Ми живемо разом в нашій квартирі. Як могли помітити, у мого сина є вади здоров’я, тож все життя я сама про нього піклуюсь. Як вас звати?
— Це Макс, а мене звати Адель. Рада познайомитися і дякую за гостинність.
— Ви дуже гарна пара.
— Ми не пара, — сухо відповів їй Макс.
Анну-Марію це не смутило, здається навіть порадувала новина, що ми не пара.
— То ж ви просто друзі? — Продовжила вона.
— Так. Розкажіть краще історію про ваш дім, мені це дуже цікаво! — Я перевела тему, щоб не розказувати нічого детального про нас.
— Ну добре, — жінка протерла вуста сина серветкою після ковтка чаю та умостившись зручніше у кріслі почала свою розповідь: — Ще мій прадід наприкінці дев’ятнадцятого століття придбав тут місце під забудову свого будинку. Він працював помічником імператора, тож мав таку можливість. Так, ми з Робертиком зі знатного роду. У 1908 році він закінчив будувати цей будинок в якому ми зараз знаходимося. Тут жили усі покоління нашої сім’ї. Всього тут сім квартир, тож після народження сина я жила в одній із них. Потім почалася пандемія та війна. Вони й забрали життя моїх останніх родичів, але перед смертю, моя мама встигла розпродати всі квартири окрім цієї, хоча я і була проти. Тож тепер живемо тут. Меблі, які ви бачите, також ще зі славних часів, коли моя сім’я була поважна.
— Вау! Дуже цікава історія! — не стрималась я від емоцій, в цю ж мить Макс доторкнувся до моєї руки, щоб нагадати про стримання себе.
— Я так розумію, — обличчя жінки змінилося, посмішка пропала, а голос став серйозним. — Ви так само як і ми не змінилися?
Здається, в цю мить я забула, як дихати. Я просто дивилась на цю жінку, але не бачила її, бо в моїх думках були зображення того, що буде з нами, якщо ця інформація потрапить у руки людей від влади.
— Не розуміємо про що Ви, вибачте. — Макс був спокійним.
— Все добре, не бійтеся. Я теж не змінилась, але ще не зустрічала подібних мені людей. — Анна-Марія подивилась на нас, а ми ховали погляди від неї. — Добре, не буду наполягати на відповіді.
На вулиці піднявся вітер і кватирка, на великому вікні, відкрилась. В кімнату залетіли краплі води, вітер підняв штори, а в ніс врізався аромат грозового дощу. Жінка встала та швидко побігла закрити кватирку. Я тільки зараз помітила, що Роберт весь час тихо сидів за спиною матері ледь виглядаючи із-за плеча, що ми навіть перестали його помічати.
— Буря. На вулиці буря! Гостям краще лишитися! — Почав дуже голосно повторювати хлопець.
— Так, синку, ти прав. Буря стала ще більше, може вам лишитися до ранку? По прогнозу це буде відбуватися всю ніч. Ви далеко звідси мешкаєте?
— Ми подорожуємо в будинку на колесах, він стоїть на паркінгу за два кілометри звідси, — спокійно відповів Макс. — Я зараз сходжу за ним сам і підгоню фургон під самий під’їзд, а Адель разом з Луной швиденько застрибнуть.
— Звучить, як гарний план. Але є декілька «але». Почнемо з того, що в таку бурю дуже небезпечно прогулюватися вулицею, ще й два кілометри, це приблизно хвилин двадцять, якщо бігти, то менше. Ви в кросівках, а там по вулицях цілі ріки з води. Також на територію старого міста заїжджати не можна, окрім людей, які тут мешкають та іншим організаціям, тож це може закінчитися серйозним штрафом. Самі знаєте, які вони великі зараз. Не забувайте, що комендантська година та відключення електроенергії будуть за три з половиною години вже, за цей час вам треба встигнути забрати свій будинок на колесах, забрати прекрасну Адель з Луною та виїхати кудись за місто до найближчого кемпінгу, бо в місті, як ви знаєте, просто так не можна стояти. Та і куди в таку погоду їхати на авто? Це ж небезпечно!
Я задумалась. Анна-Марія дійсно права, але так не хочеться зупинятися на ночівлю у незнайомих людей. Хоча мені трохи й не вистачає комфорту. Точніше сказати, мені подобається жити в будинку на колесах, але ще не звикла до подібних умов. А у цій квартирі ще і все таке гарне, чого вартують тільки меблі, а планування тут яке.
— Макс, що скажеш? — Тихенько запитала його зазираючи в очі, які були направлені на Луну, яка грудкою спала на колінах.
— Дякую за Вашу пропозицію. Ви сказали влучні зауваження. Тільки якщо ми не будемо Вам доставляти труднощів?
— Ви що? Я тільки буду рада гостям! Через хворобу сина від мене багато людей відвернулося, тож часом мені буває самотньо.
Мені стало так жаль цю жінку. Вона обережно і з такою любов’ю поправляла обідок на довгому волоссі хлопця. Дивилась на нього ніжним та теплим поглядом. Анна-Марія сама все життя виховувала сина, який не по її вині народився таким. Вона самотня і водночас дуже сильна жінка.
— Тоді пропоную вам обрати свої спальні, їх у мене декілька! Раз ви не пара, то й спати маєте окремо.
Мені здалися ці слова трохи дивними, вона вже не вперше робила акцент на тому, що ми не пара. Але логіка в її словах є, ми дійсно не пара, знайомі зовсім мало, тож краще спати окремо. Хоча мені й трохи лячно лишатися одній, поряд з Максом я відчуваю себе у безпеці, але нічого, це всього одна ніч і тут нічого трапитися не може. Нам провели екскурсію по дому і я обрала світлу спальню в стилі прованс з балконом. Вона виглядала ніжною та повітряною. Макс обрав кімнату поряд зі мною. Відразу після вибору кімнат, жінка запропонувала нам прийняти ванну. Хоч зранку я вже відвідала душ, але не скористатися нагодою прийняти ванну я не могла. Ванна — це моя любов. Я можу лежати у теплій воді з ароматною піною годинами. Судячи з виразу обличчя Макса, йому не сподобалася ця ідея, але його думка мене зараз не дуже цікавила. Я скинула з себе одяг, накинула халат, який люб’язно надала мені Анна-Марія разом з одноразовим набором для душу, та побігла до туалетної кімнати. Ось що означає жінка із поважного роду, у неї є все для прийняття гостей.
Я повернула важіль на змішувачі та майже одразу мені в обличчя вдарив теплий пар. Знайшовши в наборі маленьку баночку з написом «піна для ванни», відкрила та підставила її під струмінь води. Як тільки пухка піна покрила усю ванну, я вимкнула воду та опустилась у гарячу воду. Яка це насолода. Прямо перед ванною було вікно, за яким ховалося сяюче в темряві місто та сильні пориви вітру з дощем, а блискавки іноді освітлювали захмарене небо. Ще б свічок, сіль для ванни та бокал білого напівсолодкого і цей вечір був би ідеальним.
У ванні я полежала не довго, бо неочікувано все місто, як і туалетна кімната в якій я знаходилась, занурилося в темряву. Схоже із-за бурі якісь проблеми з постачанням електроенергії. За стіною почулися кроки Макса, який схоже шукав ліхтарик. Я вийшла з ванни, дістала пробку, яка закривала стік ванни, щоб вода спускалася, і почала витиратися рушником, засмучена, що так і не змогла насолодитися ванною.
— Що ти тут робиш? — Почувся суворий голос Макса із коридору.
Я повернула голову і побачила, що двері у кімнату трохи відкриті, а світло від ліхтарика освітило силует Роберта. Швиденько накинувши халат, попрямувала до виходу. Біля дверей стояв переляканий Роберт, а поряд з ним суворий Макс, який мовчки дивився на хлопця. Звідкись з’явилась Анна-Марія та одразу зруйнувала паузу, яка повисла на весь коридор:
— Роберт, чому гостей лякаєш? — Жінка обняла сина і завела його собі за спину. — Вибачте, будь ласка, він просто все наречену собі обирає. Я з ним поговорю. Ще раз вибачте за незручності.
Жінка повела сина у кімнату та закрила двері, а я так і стояла дивилась їм у слід на закритті двері не розуміючи, що зараз відбулося.
— Зайди до моєї кімнати. — Сказав Макс, розвернувся і пішов до себе. Мені нічого не лишалося, як піти слідом.
— Що трапилося?
— Коли вимкнули світло, я знайшов у рюкзаку ліхтарик і пішов до Анни-Марії, щоб запитати чи є якесь резервне освітлення, як раптом побачив цього Роберта біля трохи відкритих дверей до ванної.
— Тобто він підглядав за мною? — Мене це дуже здивувало та обурило.
— Ні, грав в карти. — Макс подивився на мене, його очі-океани, від злості стали темно-синіми, чи то приглушене світло надавало їм подібного відтінку. — Звичайно підглядав!
Я зробила паузу, щоб подумати. Подібна ситуації у мене трапилась вперше.
— Ну слухай, сто відсотків, що це неприйнятна ситуація і я просто в шоці. Але, якщо враховувати, що це не звичайний чоловік, а чоловік з особливостями у розвитку, то…
— Спати разом ми не можемо в одній кімнаті, бо там одинарні ліжка, а спати на полу, мабуть, буде поганою ідеєю. Тож тримай Луну, нехай вона спить із тобою, мені так буде спокійніше. Щось не так в цій квартирі. Луна, — Макс звернувся до собаки. — Оберігай Адель і нікого не пускай до кімнати!
Луна подивилась на нього такими очима, наче все зрозуміла. Вона зістрибнула з ліжка та підійшла до моїх ніг.
— На добраніч вам. Раптом що, я за стіною: кричи, стукай, клич мене, я швидко прибіжу.
— Ой, ну тебе. Придумав собі вже щось. — Я насупилась. Мені не подобалась його паніка. — Слухай, хотіла запитати, — мій голос став тихіше: — Анна-Марія звичайна жінка, яка не піддалась впливу вакцини та тотального контролю з задавлюванням, вона виглядає дуже сумною та самотню, може розкажемо їм про острів? І одразу кажу, не обов’язково брати із собою, просто нехай знаючи це, самі добираються. Хоч якось їм допоможемо.
Макс видихнув і подивився на мене:
— Перечекаймо ніч і тоді вже подивимося, добра ти душа, добре?
Я посміхнулась йому у відповідь і в компанії Луни пішла до своєї кімнати. Залізла на пухкий матрац на ліжку, опустила голову на м’які подушки, яких тут було багато, підняла ковдру і Луна застрибнула до мене та лягла під боком на краю ліжка. Цікаво, скільки площа квартири? А скільки вони платять за зайві квадратні метри? Який дивний закон… Прадід Анни-Марії за власні кошти побудував будинок, а тепер їй теба платити, якщо її площа понад шістдесят квадратних метрів, і сплачувати треба за кожен зайвий квадратний метр. Здавалося вже нижче дна бути не може, але кожного разу імперська влада придумує щось нове. А ще дивніше те, як люди пристосовуються до нових умов та виживають і в них. Це було останнє, що я подумала перед тим, як провалилися в сон на шикарному ліжку.

Що це? Вибух? Ні, мабуть, грім на вулиці. Коли ж ці страхи війни пройдуть? Ну раз прокинулась, піду до туалету. Я подивилась на годинник, він показав пів на другу ночі. Встала, накинула халат та вийшла у коридор. Світла не було, тож я підсвічувала екраном від свого смартфона. Вийшовши, забула в якій стороні туалетна кімната. Тільки прокинулась і ще не встигла зрозуміти де я і куди йти. Вирішила повернути направо. Йдучи довгим коридором, помітила, що у вітальні відкриті двері. Заглянула туди й побачила на столі якийсь блокнот. Цікавість моя колись мене погубить, але ось я вже сиджу у білому кріслі та гортаю аркуші у блокноті намагаючись розібратися що до чого. Вирішила довго не думати та відкрити одразу першу сторінку. «Щоденник Анни-Марії Генефорд» – зустрів мене напис на першій сторінці. Це особисте і я не можу цього читати, але мені так цікава історія її життя. Розпитати жінку я не можу, бо буду зобов'язана розказати й про себе, а цього краще не робити. А що як вона зараз прийде і побачить мене? Як соромно тоді буде… Добре, прочитаю швиденько пару сторінок і побіжу спати, якщо почую кроки, то покличу на допомогу і скажу, що заблукала в темряві та не можу знайти туалет, головне одразу відкрити останню заповнену сторінку. Справлюся! 
«Вітаю, любий щоденнику. Мене звати Анна-Марія Генефорд, живу у самісінькому центрі міста. Зараз мені п’ятнадцять років і я вирішила вести щоденник відсьогодні. Я відчуваю себе не такою, як всі, здається, що ніхто мене не розуміє, тому я і відчуваю самотність. Десь чула, що щоденник допомагає проговорити свої думки наче з другом і стане легше. Хоч я ще підліток, але я безмежно хочу дитину. На дворі початок нового двадцять першого століття і зараз вже не заведено ставити за ціль народити дитину. Всі хочуть спочатку закінчити навчання, побудувати кар’єру, придбати власне житло, побудувати сім’ю і вже тільки потім народжувати дитину. А я не можу так довго чекати, я хочу зараз.
*****
Дорогий щоденнику, я зустріла того самого! Його звати Кріс і він вчиться на першому курсі медичного університету. У нього високий зріст, підтягнуте тіло, здорові зуби, густе темне волосся, займається спортом, а батьки лікарі! Він ідеально підходить на роль батька моєї дитини! Тепер лишилося привернути його увагу, але думаю це не буде проблемою, бо я гарна дівчина з прекрасною генетикою та зі знатного роду.
*****
Щоденнику, уявляєш, він запросив мене на побачення! Тепер маю розпочинати другий план: завагітніти. Я розумію, що він розумний хлопець і з гарної сім’ї, тож сумніваюсь, що погодиться народжувати дитину одразу, а мені час втрачати вже не можна. І на перших побаченнях не можу давити на нього з інтимом, можу злякати. Треба час і потім буду діяти.
***** 
Ти уявляєш, він сказав, що без контрацепції сексу не буде! Але нічого, підготуюсь на інший раз і буду наполягати використовувати мої презервативи, а сама кожен проколю голкою!
*****
Дорогий щоденнику, у нас все вийшло! Це сталося! Тепер чекаю результату, але думаю все точно вийшло!
*****
У мене погані новини, щоденник. Сьогодні запитала у батьків, що буде, якщо я раптом завагітнію, сказали без спорів одразу робимо аборт. Ось і що мені тепер робити? Доведеться приховувати вагітність до останнього, щоб вже не можна було робити аборт. Мої батьки не хочуть мене розуміти, не хочуть розуміти того, що я хочу дитину вже зараз! Дитина - це сенс мого життя! Я для цього народжена.
*****
Нарешті! Нарешті це сталося? В мене була затримка менструації на цілих два тижні! Я зробила тест на вагітність і він показав дві рисочки, у мене все вийшло! Щоденнику, дорогий щоденнику, я така щаслива! Тепер головне не видати вагітність та продовжувати удавати, що все добре. Тож буду використовувати засоби гігієни та кетчуп, щоб мама бачила в смітнику все і не ставила зайвих запитань.
*****
Мій любий щоденнику, Кріс припинив зі мною стосунки. Він сказав, що йому не вистачає часу на навчання, а це зараз найголовніше. Чи засмутилась я? Якщо чесно, то не дуже. Моїй дитині не потрібен батько, я сама його виховаю так, як треба мені. А Кріс виконав свою задачу - надав моїй дитині гарні чоловічі гени. Тепер ми разом з моєю дитиною будемо щасливі та ніхто не буде відривати нас один від одного.
*****
Вагітність проходить добре, але я ретельно її ховаю від батьків. На одному з форумів я прочитала про клініку, де можна абсолютно анонімно пройти всі необхідні обстеження, тож завтра піду до неї.
*****
Щоденнику, в клініці мені сказали, що вагітність протікає добре і я безмежно щаслива, що скоро стану мамою своєї власної дитини!
*****
Дорогий щоденнику, вибач, що довго не писала. Вагітність проходить важко, сильний токсикоз, великі налиті водою ноги, постійний головний біль, біль у спині та постійні позиви до туалету зводять мене з розуму, але я знаю, що все це заради моєї дитини. На п'ятому місяці вагітності я втратила свідомість прямо під час сімейного обіду, мої батьки викликали швидку і в лікарні їм повідомили, не дуже радісну для них, новину. Ти б знав, щоденнику, як вони сварилися. Мама навіть вдарила мене, дала ляпаса, коли ми повернулися вже додому. Мене тягали по лікарях, щоб зробити аборт, але всі відмовляли, казали, що строк дуже великий вже. Вони знайшли навіть тих лікарів, які роблять аборти нелегально, але навіть вони відмовилися ризикувати моїм здоров’ям та життям. І я була дуже рада це чути, але відношення батьків до мене змінилося. Мама, тато та бабуся стали ненавидіти мене. Постійно сварили, змушували ходити до школи навіть з поганим самопочуттям, вагітність намагалися скрити від усіх, щоб не ганьбити сім’ю. Я ненавиджу свою сім’ю!
*****
Щоденнику, я знову пропала на довго, але повернулась з гарними новинами! Я народила синочка! Назвала його Робертом. Найгарнішому хлопцю у світі – найгарніше ім’я. Роберт Генефорд – мій власний син! Тільки мій! Разом зі мною в палаті лежать ще три жінки з новонародженими дітьми. Але вони всі не гарні та капризні, ось краще б вони зробили аборт! А мій синок краще за всіх!
*****
Щоденнику, сьогодні мене прийшли зустрічати з пологового будинку вся сім’я! Навіть сестра татка прийшла зі своєю дворічною донькою і сказала жахливі речі! Що коли мій Роберт підросте, то йому наречену знайдуть швидко, бо гарний хлопець. В якому сенсі нареченій відати? Щоб він жив окремо від мене зі своєю сім’єю і як мій батько, майже не бачився зі своєю мамою? Ні! Мій син тільки для мене! Він завжди буде зі своєю мамою! Я народила його для себе, а не для якихось дівок!
*****
Дорогий щоденнику, в моїх думках поселилася не добра думка. Коли я ще була у пологовому, в іншій кімнаті жінка народила здорового хлопчика, але в один день під час годування не витримала малого на руках та той впав, вдарившись головою об ліжко. У неї треба забрати право бути мамою! Вона не заслуговує дитини! Як я дізналась вже зараз від знайомих батьків, цей хлопчик через цього падіння має тепер проблеми зі здоров’ям і скоріш за все будуть проблеми із розвитком. Тобто тепер ця дитина буде завжди з нею, бо кому інвалід то треба? Ніяка дівка не подивиться. Щоденнику, ти розумієш до чого я це веду? Я боюсь, що мій синок одного дня виросте і скаже, що покохав когось, що піде жити окремо, що будемо бачитися тільки на свята! Я так не хочу! Я ледь витримала ці роди, я народила його для себе! Я хочу, щоб він був завжди зі мною! Не дивлячись на свій вік – я найкраща мама!
****
Щоденнику, мені так соромно казати, але я зробила це! Мені так боляче було дивитися, як він плаче, як з маленької голови іде кров тоненьким струмочком, як лікарі забирають його у мене. Але все вийшло. Тепер мій син офіційно інвалід і я мушу бути все життя поряд з ним! Я навіть не знаю, який діагноз йому поставили. Мені це настільки не цікаво, мене турбувало тільки щоб він був поряд завжди, а тепер буде! Я вступаю до університету на вчителя, батьки змушують мене вчитися. Чому я обрала таку професію? Бо моєму Роберту треба буде спеціальна навчальна програма та школа, тож щоб не підпускати до нього некваліфікованих вчителів, я сама буду вчити його вдома так, як це треба мені!
*****
Я ненавиджу своїх батьків! Я вже доросла жінка з сином на руках, а вони намагаються командувати мною! А все тому, що я живу у їх будинку! Ще й почали продавати всі наші квартири лишаючи нам усім тільки одну! Вона вбиває мою мрію жити у своїй квартирі разом з синочком! Мама каже, що треба віддати Роберта у дитячий будинок, де спеціалісти будуть займатися їм, а собі життя не псувати та будувати вже інше краще життя без сина! Мого сина! Ненавиджу їх!
*****
Щоденнику, я знову йду на поганий крок задля щастя мого сина та мене. Це необхідна дія! Сьогодні, коли я була на навчанні, я зайшла в кабінет хімії поки нікого не було та знайшла трохи ртуті. По поверненню додому, поки батьки були на роботі, а бабуся спала разом з малим у нього в кімнаті, я розкидала кульки ртуті по кімнаті батьків та кімнаті бабусі. Тепер чекаємо!
*****
У мене все вийшло! Вони починають слабшати! І знаєш, що, щоденнику? Батьки все одно продовжують казати, що треба віддати Роберта у дитячий будинок! А я мовчу! Бо знаю, що їм лишилося не довго і далі ми будемо вільно та щасливо жити разом з моїм Робертом усе життя!
*****
Батьків не стало, щоденнику. Я навіть не змогла змусити себе плакати під час поховань. Ніхто нічого не запідозрив. Вони вмирали поступово, спочатку бабуся, потім батько і в кінці вже стара відьма – мама! Все почалося з того, що вони стали хворіти, в лікарню ніхто не поривався. У них, по суті, нікого окрім мене не було. Вся рідня, хто ще підтримував зв’язок з батьками, спілкувалися тільки заради наших статків, а мені що? Я не буду просити дізнатися причини. Сподіваюсь так воно і лишиться. Ще і як раз гуляє якийсь вірус іншою країну в цей час, так всі списали на нього, вони нібито підчепили після подорожі за кордон на відпочинок. Тепер тільки я і він разом в нашій квартирі назавжди! Статки батьків дозволяють мені жити спокійно не думаючи за гроші. Раптом що, почну продавати колекцію машин, яку почав збирати ще мій дідусь і продовжував батько.»
Далі були сторінки де Анна-Марія описувала життя свого сина, його перші кроки, перші слова, її відмова від вакцинацій та лікарів, вона описувала кожну дрібничку, що робив її син і що вона відчувала до нього. Тож я вирішила прогортати їх іноді пробігаючи швидко очима по тексту поки не знайшла запис за сьогоднішній день:
«Щоденнику, до нас прийшли випадкові гості! Чоловік з собакою та гарна здорова на вигляд жінка – Адель. Мій Роберт давно просить собі наречену. Звичайно, дозволити стосунки та заводити сім’ю я не можу, але спробувати та регулярно виконувати його фізичну потребу необхідно. Мені здається, що Адель ідеальний варіант для цього! Лишилося змусити піти Макса з собакою і лишити Адель жити у нас поки синочку вона буде цікавою. Якщо не захоче йти добровільно, я знаю, що робити. В наші часи, його точно ніхто не буде шукати. А знайти іншу дівчину я не зможу, всі стали не живі якісь. Адель буде належати моєму Роберту!»
Я прибрала руки від щоденника Анни-Марії та мені захотілося помити їх. Що я щойно прочитала? Який жах! Невже це правда? Я почала прокручувати у голові увесь вечір в цьому домі, щоб зрозуміти правда це чи якась вигадка. Хоча і почерк мінявся з часом, різний колір тексту, старі аркуші були більш жовті – це схоже на справжній щоденник. Я згадала, як вона ховала постійно сина від нас, закриваючи собою, як постійно поправляла йому його довге волосся з обідком, як здувала пилинки з його одягу, як протирала його вуста після кожного ковтку чаю. Згадала і про те, як Анна-Марія дивилась на мене з оцінюванням, як питала чи пара ми, як сказала, що спати ми будемо з Максом в окремих кімнатах, як Роберт підглядав за мною, а його мати перевела все на жарт та сказала, що він просто наречену собі обирає. Це все правда…
Я вскочила з дивану, тремтячими руками поклала щоденник так само як він лежав до цього та побігла у коридор шукати кімнату Макса. Вискочивши за двері, я врізалась у когось і відлетіла на крок назад.
— Терміново до туалету треба? — Почувся знайомий жіночий голос. Я завмерла і боялась промовити бодай слово, але треба не видати себе, що я знаю.
— Ой, ще і як, а я заблукала зовсім. Ще й блискавки злякалась сильно. А вже не можу не те, що туалет знайти, а і своєї кімнати. — Швидко, наче скоромовку, промовила я.
— От горе, давай проведу тебе, — жінка засміялась і мене це тішило, бо здається вона не здогадалась, хоча вона і здалась мені якоюсь злегка тривожною.
Анна-Марія провела мене по коридору далі та вказала на туалет. Я ввімкнула ліхтарик на телефоні заходячи до туалетної кімнати та швидко зачинила за собою двері прислуховуючись до кроків за нею. А в коридорі стояла тиша, схоже жінка чекала на мене. Я прийняла рішення все-таки сходити до туалету, щоб та зрозуміла, що я не брешу, та і в туалет хотілося, за ради цього і прокинулась. Почулися кроки, тому я підбігла до дверей, приклала вухо до них і почала слухати. Кроки віддалялися в сторону вітальні, де я щойно була. Сподіваюсь, жінка не зрозуміє, що я читала її щоденник. В одну мить, кроки зупинилися і почувся стук дверима. Це гарні новини, бо у вітальні двері не зачинялися, а отже вона зайшла до своєї кімнати. Я обережно повернула замок та виглянула у коридор – наче нікого. Підійшовши до кімнати Макса спробувала відкрити двері, але ті були закриті. З ідей було тихенько подряпати по дверях, щоб почув тільки він і так само тихенько покликати його на ім'я у замкову щілину. Але ці способи мені не знадобилися, бо я почула, як двері до кімнати хлопця відкриваються. Як тільки у двірній проймі з’явився Макс, я відштовхнула його в сторону, забігла до кімнати та обережно закрила за собою двері на замок
 — Що відбувається? — пошепкі запитав мене Макс. — Мене розбудила якась розмова в коридорі та потім почув, що хтось чіпає ручку на дверях.
— Макс, це капець! Ти мав рацію, а я, ні! Ми в біді! Точніше я, але ти разом зі мною, тож ми!
— Сядь на ліжко, зроби вдих та видих і розкажи все по черзі, — його голос заспокоював наче колискова.
— Я прокинулась і пішла до туалету, заблукала і зайшла до вітальні де лежав особистий щоденник Анни-Марії та вперше моя зацікавленість мене врятувала! Вона хвора на голову людина! Вона психопатка! Вона в п’ятнадцять хворобливо мріяла про дитину, завагітніла від якогось хлопця, народила, зробила його інвалідом, щоб той був завжди поряд з нею, потім отруїла своїх батьків, бо ті було проти дитини та тепер хоче, щоб я була сексуальною лялькою для її тридцятип’ятирічного сина! А якщо ти будеш проти, вона вб’є і тебе! Ну це якщо коротко та без деталей. Якось розкажу детальніше.
— Я тебе зрозумів. Тоді зараз тихо, дуже тихо, йдемо разом до твоєї кімнати, забираємо твої речі, забираємо Луну, закриваємося у кімнаті та чекаємо п’ятої ранку. І як тільки комендантська година закінчиться — біжімо! Тим паче буря вже йде на спад!
Я вчепилися у руку Макса і ми пішли до моєї кімнати. Перше, що привернуло мою увагу, що Луна була у самих дверей, а не спала у ліжку, її хутро стояло дибки, а на самому порозі лежав маленький клаптик тканини. Я його підняла і мене наче вдарило струмом:
— З цієї тканини я бачила нічну сорочку на Анні-Марії! Вона заходила до мене, поки мене не було! Луна, гарна дівчинка! Молодець!
Я підняла на руки Луну і почала цілувати, але Макс нас перервав. Тому ми швидко зібрали мої речі та пішли до кімнати Макса, яка була ближча до виходу. Лишивши нас разом з Луною, він швидко сходив до гардеробної кімнати, щоб забрати наше взуття та плащі. Тепер, лишалося, чекати на п’яту ранку, яка має нас врятувати.