Глава 3

Макс приніс дві чашки з чаєм, я прийняла свою та відчула запашний аромат. Не стримавшись втягнула запах чаю, який був дуже знайомим.
 — Це, випадково, не іван-чай з м’ятою? — запитала його. 
— Так, він самий. Дивлюсь, ти розбираєшся в цьому? — чоловік посміхнувся і заглянув мені в очі. 
— Я ж у селі виросла, як я можу не знати? Ось як ти слухав мою історію! — розсміялася. 
— Я теж звідти, ось як раз і розкажу тобі свою історію, раз такий момент. Адель, ти зручно влаштована і готова слухати мою не веселу історію? 
— Завжди готова! — ми розсміялися. 
Мені подобалась наша атмосфера і зупиняти цю розмову не хотілося. 
— Моя історія почнеться з того, що я в чотири рочки, сидів на сходах біля дитячого будинку зі своїм братом на руках, якому щойно виповнився рік. 
Перше, що пам’ятає Макс зі свого життя – це момент, як він сидить на ґанку дитячого будинку зі своїм маленьким братом на руках. В той день, першою на роботу прийшла директорка цього дитячого будинку, який був розташований у великому селі недалеко від міста. Вона підійшла до хлопців та мовчки дивилась на них десь з хвилину. Ранок був сонячним та навкруги співали пташки, але серце маленького Макса боліло незнайомим йому, ще в той час, болем. 
— Ну що ж, хлопці, вітаю вас вдома. — Рівним та спокійним голосом сказала директорка, наче ця ситуація була звичною їй. — Як звати? 
— Мене Макс, а брату ім’я не дали. — Тихо відповів хлопчина. 
— Тоді буде Найд, подобається? — Маленький Найд прокинувся та щиро посміхнувся директорці. 
Всі свої роки до повноліття Макс прожив у дитячому будинку. Дітей там було не багато, заклад був маленьким, знаходився у селі, тож більша частина роботи, починаючи з підліткового віку, лягла на плечі хлопця. Він допомагав і дрова колоти, і відремонтувати щось, і води в колодязі набрати. Макс всьому навчився там, а директорка стала для нього близькою людиною та вчителем.
Дочекавшись свого повноліття, Макс випустився зі школи та отримав документи від директорки дитячого будинку – тепер він доросла людина і мусить шукати житло. Спеціальна благодійна компанія, яка займається допомогою з влаштування дітей - сиріт, виділила грант на купівлю житла для хлопця. Макс взагалі не обирав та дуже швидко знайшов собі дім в цьому ж селі де він виріс поряд з дитячим будинком. Він був у гарному стані, але руку прикласти до нього треба було. Одразу після заселення у своє нове житло, він почав займатися оформленням документів, щоб стати опікуном свого молодшого брата Найда, який був ще у дитячому будинку. Але в цей час почалася пандемія. Із-за закриття всього світу на карантин на пів року, процес оформлення документів зупинився, а в дитячий будинок приходити було не можна. Тож почекавши поки все мине, він продовжив далі оформлювати документи на опікунство, щоб якомога швидше забрати Найда з дитячого будинку. Директорка підтягнула всі свої знайомства, щоб допомогти Максу у оформлені документів і завдяки цьому у них все вдалося. Найда забрали додому. 
Не дивлячись на вірус, який гуляв навкруги, село, в якому мешкали молоді хлопці, пандемія обійшла стороною. Макс пройшов курси програмування і почав працювати онлайн з дому. Грошей на життя вистачало, та й сусіди, особливо бабусі, пригощали хлопців і допомагали чим могли, вважаючи, що ті самі нічого не можуть та голодні сидять.
Життя почало налагоджуватися, як раптом почалася клята війна. Макс прокинувся зранку від звуків вибуху. Розбудив Найда та вони побігли на вулицю, щоб зрозуміти, що відбувається. Навкруги, всі хто міг, закидали речі в машини та виїжджали. В селі лишилися лише старі люди. Хлопець хотів піти добровольцем захищати свій дім, але він не міг лишити Найда, який, раптом що, лишиться сам та ні з чим, тож він прийняв рішення лишитися вдома з братом. Часу пройшло не багато, як вже в перший день у вечері почувся звук дизельних моторів та металевий скрегіт по асфальту — ворожі війська підходили до села. Макс почув сусідку, яка гукала через паркан хлопця. Він, цю сусідку, знав з самого дитинства. Вона часто приносила смачні смажені пиріжки з капустою чи полуницею у дитячий будинок, а потім піклувалася про хлопців, які переїхали у сусідній з нею будинок.
— Швидко беріть всі необхідні речі та йдіть до мене у хату. — сказала стара.
— Для чого? — Не зрозумів Макс. 
— Повір мені, хлопче, я застала минулу війну і я знаю, що буде, коли ті зайдуть до нас, а вони вже поряд. Молодих чоловіків усіх повбивають, а жінок заберуть для своїх брудних розваг, тільки нас старих не чіпатимуть. Бери речі й хутко до мене! Вороги вже поряд!
Макс зібрав свої речі, Найд свої, та разом пішли до сусідки. Там вже була сімейна пара — бабуся та дід з хатинки біля колодязя далі по вулиці та сусідка з будинку навпроти, яка як і завжди бубоніла щось незадоволено собі під носа.
Бабуся провела хлопців до спальні, підняла килим та вказала хлопцям на двері у підвал.
— Я вже намостила вам ліжко, поставила відро, яке стане вашим туалетом, та принесла води з їжею. Ви будете сидіти там стільки, скільки треба. — Сусідка була дуже впевненою.
— Як довго? — не стримався від запитання Макс.
— Може тиждень, може рік, а там, як сильно жити хочете, хлопці.
Вони так с братом просиділи у підвалі майже два місяці. Чули, як ворожі воєнні заходили до будинку, розпитували стареньких про чоловіків та зброю, чули, як ті перевертали все у будинку шукаючи щось. Триматися, щоб не вийти було важко, але заради майбутнього Найда, Макс сидів тихо.
Щоб не втрачати зв’язок з реальністю, Макс повісив ручний годинник на стіну та постійно спостерігав за часом. Поставив на поличку свій ліхтарик і регулював яскравість світла звіряючись з часом та імітуючи світловий день. Старенька сусідка, у якої вони мешкали, декілька разів на день відкривала підвал та швиденько дозволяла вийти до кімнати, ретельно зашторивши вікна та поставивши сусіда на вході до будинку, щоб той раптом побачивши ворогів, давав команду заховатися.
Ці, майже два місяці, пройшли дуже важко, і йшли по часу, здавалося, пів року. Одного ранку, відкрилася кришка підвалу і яскраве денне світло розбудило хлопців.
— Наші воєнні вигнали цих клятих покидьків! Ми знову вільні, виходьте, хлопці! — Почувся радісний голос старенької.
Макс та Найд вже за секунду були бадьорими, тож дуже проворно вискочили з підвалу та побігли на вулицю вдихнути свіжого повітря. Але вулиця розбила їх серця на тисячі маленьких шматочків. Вони чули всі звуки війни. Чули вибухи, свист ракет, відчували тремтіння землі від важкої техніки, але побачене було болючим до оніміння. На дорозі стояла підбита згоріла техніка та автомобілі, більша частина будинків була розбита, посеред двору будинку хлопців була вирва від  снаряда, який впав туди, дім вцілів, окрім вікон та паркану. Макс зробив декілька кроків за свій будинок і побачив дитячий будинок в якому він виріс. Серце впало кудись під землю, а дитячі спогади пронеслися швидким потоком гірської річки. Він був розбитий вщент. Хлопець зірвався і побіг до нього. Якісь п’ятсот метрів до дитячого будинку він здолав, здавалося, за декілька секунд, а по його відчуттях це була дорога в декілька кілометрів яку, як уві сні, ти ніяк не можеш здолати.
Біля дитячого будинку він побачив людину лежачу прямо на тому місці де колись він зустрівся з директоркою. Його руки затремтіли, а думка: «Це не вона! Не може бути!» — повторювалась раз за разом. Макс підійшов до жінки в такій знайомій одежі та зупинився переставши дихати. Це була вона і все-таки це може бути. Макс не зміг описати свій біль, єдине, що сказав, що цей біль схожий на втрату матері.
— Макс, це… — Почувся позаду голос Найда, який тремтів.
В цей момент Макс не витримав та розплакався, напевно, вперше у житті, але не в останнє. Хлопці забрали тіло директорки та поховали на місцевому кладовищі. Як дізналися потім, дітей з дитячого будинку не встигли евакуювати, вихователі, вчителі та інші робітники дитячого будинку поїхали, але директорка не змогла лишити своїх дітей. Вона пішла знайти якусь їжу та воду для дітей, як на зворотному шляху, коли вона була вже біля ґанку, ракета безжалісно впала на будинок, де було не так багато самотніх дітей. Ніхто не вижив, не встояла і старовинна споруда. Лишилися тільки гарні ворота перед входом на територію дитячого будинку, який став для багатьох людей рідним домом.
З часом, село почали відбудовувати, деякі люди повернулися, але більшість лишилась трохи далі від лінії фронту. Хоч наше село і деокупували, але фронт був не далеко та обстріли майже щодня долітали до них. Хоча і в цих умовах війни вони навчилися жити майже нормальне життя. Макс працював онлайн в it-компанії, Найд закінчував школу та відправляв заявки до вступу у різні вищі навчальні заклади. Час потрохи йшов, а життя поверталося до норми в нових реаліях. Відключення електроенергії в селі не були страшні, тим паче за майже два місяці життя у підвалі, вони звикли до таких умов.
Але одного дня до них у село приїхали люди у чорній формі шукати чоловіків. Макс тоді був у місті у справах, а Найд лишився вдома проходити онлайн навчання. Ті постукали у ворота і Найд відкрив двері, думаючи, що це брат приїхав. На порозі стояли п’ятеро чоловіків у чорній формі зі зброєю, а позаду стояв чорний тонований мікроавтобус. Сусідка казала, що вийшла на шум з дому та побачила, як чоловіки у формі скрутили Найда і вже тягли у машину. Старенька з паличкою намагалась добігти, кричала на всю вулицю, але ті швидко посадили його і повезли у напрямку міста. По поверненню Макса до села, він взяв у сусіда машину та поїхав до міста. До самої комендантської години він ходив між поліцією та військовими частинами, але всюди казали, що не працюють вже і ніякої інформації нема. Переночувавши в машині на стоянці, хлопець знову пішов у бій по усім державним установам поки не знайшов інформацію, що його брата відправили на навчання у військову частину в інше місто, але в яке, ніхто не міг сказати. Макс щодня зранку і до вечора обдзвонював всі військові частини по країні, але його або не хотіли навіть слухати, або казали, що такого хлопця у них нема.
Пройшов місяць даремних пошуків, але інформація сама його знайшла. У двері будинку хтось дуже наполегливо стукав. Макс обережно відкрив двері та побачив чоловіка у чорній формі у себе на порозі.
— Доброго дня. — кинув холодно фразу чоловік. — Я приніс сумну звістку. Найд, молодший солдат, був вбитий ворогом на південному напрямку, на жаль, забрати його тіло не вийшло, ворог наступав і мав перевагу. Ось його документи та медаль за відвагу.
Чоловік поклав документи у закам’янілі та непорушні руки Макса, розвернувся та пішов геть. А хлопець так і стояв на порозі допоки не впав на коліна та не розплакався. Він вже не пам’ятав, що відбувалося далі, все лишилося у спогадах уривками. Прибігла сусідка, та сама, яка прихистила їх у себе. Прийшли ще якісь сусіди. Хтось плакав, хтось намагався вмити хлопця водою, а хтось відвів його у ліжко і напоїв якимись ліками. Макс заснув. Не пам’ятаючи скільки він проспав, прийшов до тями думаючи, що все це було страшним сном, але ні, це була клята болюча правда.
Далі все життя було як в тумані. Він все робив за навченим розкладом, працював все в тій же організації з дому, тільки більше не з ким не спілкувався і весь час мовчав. Постійні дощі почали погано впливати на врожай, тож багато хто почав переїжджати до міст. В селі лишалися тільки старенькі люди доживати свій вік.
Одним раннім темним зимнім ранком, Макс побачив біля магазину оголошення де було вказано, що з завтрашнього дня біля сільської ради буде працювати мобільний пункт вакцинації —  приходити обов’язково інакше штраф та заборона відвідування громадських місць. Хлопцю вже було все одно, перші вакцинації він не робив, не вірив цьому, але раз обов’язково, то піде. Бажання жити у нього забрали остаточно разом з тими документами та медаллю брата. Тож йому не було діла, що з ним будуть робити. Після вакцини люди навкруги почали змінюватися. Всі стали схожі по поведінці на хлопця: ніяких емоцій, ніякої емпатії. І спочатку це було мало помітно, а потім звичайні емоційні люди зі своїми переживаннями почали «зникати». Прийшов ще час і у деяких людей почали відбирати будинки під розширення міста та побудову нового мікрорайону з мурашниками. Дощі стали звичною погодою, відключення електроенергії в нормі, на комендантську годину ніхто не звертав увагу, а блок-пости наче завжди і були.
Макс вирішив не чекати, поки його будинок заберуть, тож продав все що було в його домі, зібрав всі свої накопичення, попрощався з руїнами, які залишилися від дитячого будинку, залишив квіти на могилі директорки, в останнє відчув сльози на очах біля свого будинку і з однією сумкою, світлиною брата та його медаллю, поїхав у сторону міста у пошуках будинку на колесах.
Гарний будинок за вигідною ціною знайшов майже відразу, але куди їхати далі ще треба було вирішити. Макс відкрив мапу та одразу побачив південь своєї колишньої країни, де, кажуть, загинув Найд. Хлопець ввів координати у навігатор і поїхав у нове життя на зустріч пошуку себе нового. До місця, де були бої й де загинув брат підійти не було можливості, там все ще проводилися роботи з розмінування. Макс сів на поріг свого будинку на колесах, закурив цигарку вперше в житті та дивився на металевий паркан з сітки за яким в останнє Найд був живим. На вулиці було темно, йшов маленький дощ, але місяць іноді показувався із-за хмар та освітлював все навкруги даючи якусь надію на нове, не зовсім темне, життя.
— Гав! — почулося із темряви.
Місяць знову вийшов із-за хмарин, які пливли по небу та освітив маленьку, чорну з підпалами, собаку, прямо перед хлопцем.
— Привіт, мала, ти чия? — звернувся той до неї.
Собака зробила декілька кроків ближче до Макса, заглянула йому прямо в очі та зробивши стрибок, застрибнула йому на коліна. Маленька такса зробила оберт навкруги себе та звернулась грудкою і заснула. Макс поклав руку на тепле м’яке хутро, подивився на місяць, який знову виглянув із-за хмар і звернувся до своєї нової подруги:
— Луною тебе буду звати, подобається?
Мала крізь сон махнула радісно хвостиком і продовжила спати. В це момент Макс відчув тепло всередині, яке не відчував вже давно. Так вони разом і почали подорожувати світом. Більше не було правил в домі, не було постійного місця. Він усіма силами намагався втекти від болю, але всюди брав його з собою. 
Все змінив той день, коли він потрапив у місто Беатітуду на самому заході імперії. Макс поставив свій будинок на колесах на стоянку, взяв Луну на повідець та пішов гуляти містом. В планах було прогулятися та купити їжі в дорогу. Він прийшов у парк, знайшов місце де можна відпустити собаку з повідця і сівши на травку почав кидати Луні іграшку. Йому було добре не дивлячись на дощ. Жовті дощовики на обох вже стали звичним повсякденним одягом.
— Ти видаєш себе. — почувся позаду жіночий голос. Макс обернувся і подивився на жінку у віці, яка стояла прямо перед ним під парасолькою. — Єдине, що тебе виділяє серед усіх людей, це те, що ти посеред робочого дня гуляєш радісно з собакою посеред парку у дощ. Хочеш, щоб тебе забрали люди у чорній формі?
— Я не розумію про що ви. — Макс дійсно не розумів нічого.
— Ти так і не зрозумів, що велике око слідкує за нами з усіх камер міста, не зрозумів, що ми під тотальним контролем, що вакцина змінила людей? — Не дивлячись на емоційність, голос рудої жінки був рівним.
— Помітив, але не звертав на це особливо уваги. Я розумію, що нічого не зміню, тож намагаюсь підлаштуватися під обставини.
— В Орієнталі-Латус є поселення таких людей, як ми з тобою. Вони живуть на острові серед океану і їх ніхто не чіпає. Там світ, який був до початку вірусу, війни, постійних дощів та тотального контролю. Якщо хочеш жити — відправляйся туди. Найважче буде пройти кордон, далі рухайся через усю імперію обережно, щоб тебе не помітили, не привертай до себе уваги, до міста Фініс. Там вже кидай свій транспорт, шукай човен і пливи на острів. На вході тобі поставлять запитання, щоб зрозуміти пускати тебе чи ні, які будуть запитання, я не знаю, але ти не провалиш, це я знаю точно.
— А Ви поїдете туди? І чому Ви мені це розказуєте? Не боїтесь, що я Вас здам?
— У мене ще є декілька справ, потім я поїду. По одному добиратися легше ніж компанією. Знаю, що ти цього не зробиш. До зустрічі на острові Свободи!
Руда жінка розвернулась й пішла в сторону дороги де йшов великий потік людей та одразу злилась з натовпом. Макс ще посидів трохи дивлячись в слід дивній жінці поки не почув «гав» від Луни. Довго не думаючи, він вирішив спробувати, раптом це правда, раптом це саме те, чого він шукає, раптом там він знову знайде себе, знайде щастя.
Макс взяв на повідець Луну і побіг до будинку на колесах.
— Луна, будь тут, будинок на тобі, я збігаю за продуктами в магазин і ми виїжджаємо у нове життя. — Сказав хлопець на прощання собаці та закривши машину, побіг до найближчого магазину.
— Як раптом, на своєму шляху, я почув дівчину, яка запитувала у неба про сенс життя. Вона стояла мокра і холодна посеред вулиці. Я відчув той біль, який був у неї всередині, він був мені знайомим. Так я зустрів тебе, Адель. — Закінчив свою розповідь Макс.
Я сиділа, дивилась у його сіро-блакитні очі та плакала. Скільки болю він тримає у собі та тільки сьогодні він отримав маленьку надію на щастя, як і я.
— А нумо, витри сльози. Скільки вже років плачемо? Настав час посміхатися. —  Звернувся до мене Макс. — Давай краще розкладемо твої речі, повісимо твоє сімейне фото поряд з моїм та приклеїмо до стелі зелені зіроньки, які світяться у темряві?
Ця пропозиція підняла мені настрій, тож я витерла сльози, обережно підняла Луну та віднесла її до будинку на колесах у ліжко. Ми в повній тиші розклали мої речі по поличках, яких було не так і багато, допоки я не порушила тишу:
— Слухай, а ти впевнений, що ця жінка не збрехала і це не буде якоюсь пасткою?
— Я не знаю, але все одно і так збирався подорожувати імперією в пошуках чогось, тож можна спробувати. Якщо не спробуємо, то не дізнаємося. А раптом це правда і ми будемо жалкувати, що лишилися тут? Тим паче поки про цей острів ніде ніхто не каже, є більше шансів добратися туди.
— Так, Макс, я згодна. Добре, тоді друге запитання. За які кошти ми будемо жити? В мене є запасів десь на місяць і ще днями прийде остання зарплатня. Ой, треба ж написати директору, що я звільняюсь. — Хлопець розсміявся, я швиденько схопила телефон у руки та написала коротке чітке повідомлення з інформацією про звільнення за сімейними обставинами.
— Не переймайся щодо цього. Я працюю все в тій же компанії, мені просто треба приділяти пару годин на день і все, мінімальні кошти на існування у нас будуть.
Макс мене заспокоїв. Я дістала фото своєї сім'ї із валізи та подивилась на нього, теплі спогади вжалили болем у серце. Повісивши фото на стіну поряд з фото Макса з Найдом та директоркою, хлопець покликав мене до задньої частини будинку на колесах, де знаходяться два ліжка.
— Ти на якому ліжку хочеш спати: зверху чи знизу? — Хлопець поставив тактовне питання і водночас Луна застрибнула на нижнє ліжко.
— Думаю тут вибір очевидний — зверху! — ми посміхнулися, а собака позіхнула зі смішним завиванням.
— Тоді залазь на другий поверх першою, потім я та будемо клеїти ці чарівні зіроньки.
— Їх там багато, тож вистачить на всю стелю нашого будинку. — Я посміхнулась з виглядом, наче щось задумала, але Макс зрадів цій новині та погодився приклеїти їх по всій стелі.
— Макс, а які у нас плани на завтра?
— Поїдемо в наступне місто, там купимо, якщо щось треба, я ж в магазин так і не дійшов. — хлопець посміхнувся. — І поїдемо вже далі в сторону кордону. Їхати далеко, дорога займе близько місяця, а ще треба враховувати, що в ночі їхати не можна, треба зупинятися на підзарядку та іноді на відпочинок.
— Добре, тоді нумо лягати спати, бо завтра у нас багато справ.
На диво, ліжко було дуже зручним і в останнє подивившись на зіроньки, я провалилася в сон.
— Адель, вставай, тільки тихо, тут люди у формі щось шукають з собаками! — Розбудив мене стривожений голос Макса. Я відкрила очі та побачила тільки темряву навкруги, схоже це була ніч чи ранок. Але мерехтливі у вікнах ліхтарики, розбудили мене остаточно.