Глава 2

Мені було десять років, коли все почало змінюватися. В новинах сказали, що в одній із країн знайдено якийсь невідомий вірус. Перші дні ми не сприймали то все серйозно. Різні епідемії бували часто, але вони не несли якоїсь страшної глобальної загрози, допоки весь світ не вирішив закрити сусідню країну на карантин. Але вже було пізно. Вірус почав розповсюджуватися по світу. Симптоми були дивні, у когось проходило, як звичайна простуда, а у когось це було схоже на туберкульоз. Весь світ поринув у карантин. Було заборонено виходити з дому, тільки у крайніх випадках (продукти, ліки, вигуляти собаку тощо). Всюди треба було знаходитися у захисних масках, рукавичках та окулярах. Тримати відстань від людей не менше півтора метра. Не утворювати скупчень. Так ми просиділи вдома пів року. Я не мала знайомих, які б хворіли на цей вірус, але з екранів телевізора віщали про страшну статистику захворювання. Ніхто не міг сказати точно, хто у зоні ризику.

З часом всі звикли до карантину і якось перестали його боятися. Я жила у великому селі разом з батьками, у нас була своя невеличка ферма, де ми вирощували пшеницю та різні овочі, а також було декілька корів, курей та інших свійських тварин. Так ми та жили щасливо своєю сім'єю за кошти, які приносила наша ферма. Школу перевели з перших днів карантину на онлайн навчання. Мені це подобалося, бо не треба було ходити кудись з самого ранку, а можна було прокинутися за п’ять хвилин до уроків і швиденько перебратися за стіл з комп’ютером. Трохи сумувала за друзями, хоча й на початку ми намагалися зустрітися поки ніхто не бачить, але потім ввели штрафи й ми почали 24/7 сидіти вдома. Мене це не дуже засмучувало, вдома було цікаво. Мама, тато, бабуся та я, щодня знаходили багатенько роботи на своїй фермі.

Одного дня в мережу злили страшні відео. Вони були двох типів: на одному люди посеред вулиці падали та вмирали, а на другому величезні вантажівки повні чорних мішків з тілами біля моргів та крематоріїв. З телевізора нам заявляли, що всі ці відео фейк, що це не правда. Але чомусь стало страшно.

А потім прийшов один з найстрашніших вечорів мого життя. Мені тоді було одинадцять років, ось-ось мав настати мій дванадцятий день народження. Я сиділа на ґанку нашої хатинки та гралася з кошеням. Бабуся вийшла з сараю, де щойно погодувала курей. Як раптом вона закашляла, так сильно та страшно. Маленька я затамувала подих і зі страхом дивилась на бабусю. Вона сказала мені тоді: «Не переживай, бабуся завжди поряд, з бабусею все добре, я ще всіх переживу!». А потім випустила з рук відро, впала і більше ніколи не підвелася. Я плакала біля неї майже дві години та нікуди не відходила в очікуванні батьків, які працювали у полі. Горло пересохло від сліз та криків, живіт болів від того, що хотіла в туалет, але не могла відійти. Я завмерла над бабусею і не рухалась, тільки плакала та іноді кричала намагаючись розбудити її.

Коли батьки приїхали перед очима вже все було, як в тумані. Крики мами, татко, який намагається відтягнути закляклу мене від бабусі, швидка приводить до тями маму, яка втратила свідомість, сусіди заглядають через паркан з усіх сторін та тільки охають, чиїсь руки з жорсткою від роботи шкірою несуть мене в дім і я провалююсь у сон. Батьки казали, що я проспала понад добу пропустивши поховання бабусі. Я так ображалася на них, що не розбудили, не взяли із собою, не дали можливості побачити її в останнє, а вони все повторювали, що так для мене було краще. Звідки вони могли знати, що було краще для мене? Потім вже сказали, що не було традиційного поховання, а тіло бабусі відправили у крематорій, навіть прах не віддали, боячись, що там все ще може бути вірус.

Після довгого сну дізналась, що на воротах нашого двору розмістили жовту стрічку з написом «карантин» – ми всі підчепили цей клятий вірус. Я боялась, що те ж саме станеться з моїми батьками. Не відходила від них не на хвилинку, бігла слідом до сараю чи майстерні та дуже злилась, коли вони йшли кудись самі, не сказавши мені ані слова. Але хвороба пройшла за пару тижнів і тільки перші два дні ми відчували, щось на кшталт легкої простуди.

Коли мені було тринадцять років, люди вже вільно ходили по вулиці та жили своє звичне життя, тільки в закладах треба було носити захисні маски. Вчені винайшли вакцину від цього клятого вірусу, який забрав майже пів мільярда людських життів, як казала нам офіційна статистика. Біля лікарень вишукувалися черги за рятувальним уколом в ліве плече. Мої батьки відносилися скептично до цієї ідеї, я тоді ще не розуміла чому, була замала для цього, тому вони вирішили почекати реакцій від людей і тоді вирішувати робити чи ні. Чутки ходили, що вакцина вбиває людей, але ми таких випадків не бачили та не чули про них. Знайома лікарка запевняла нас, що все буде добре. Тому десь через місяць від початку вакцинації ми пішли та теж стали в чергу надії.

Перший день після вакцини відчували легку недугу, але далі все було добре. Через пару місяців по телевізору наша влада заявила, що треба робити бустерну дозу вакцини. Моїх батьків це насторожило і вони вирішили не колоти в цей раз вакцину, тим паче вона була не обов’язковою, а лише за бажанням. А ще через місяць ми дізналися, що вакцинацію треба робити буде кожного року. Для себе ми відмовилися від цього. Вже не було летальних випадків, все починало налагоджуватися. Вірус, здавалося, пішов геть, але прийшла інша біда – почалася війна.

Рівно о четвертій ранку ми почули вибух. Я не розуміла, що чула, але страх заполонив мене із середини. Не маючи сил поворушити бодай пальцем, лежала у своєму ліжку та мовчки дивилась у стелю, на якій були наклеєні маленькі зелені зіроньки, котрі світилися в темряві та заспокоювали мене. Пролунав ще один вибух. Тремтіння почало заповнювати моє тіло, а дихання збилося. Навкруги повисла темрява та крики людей на вулиці доносилися через закрите вікно. Я не могла поворушитися, щоб ввімкнути світло, а темрява навкруги давила на груди так сильно, що здавалося зараз розчавить мою грудну клітину. Стрілки годинника на стіні цокали монотонно допомагаючи мені зорієнтуватися у просторі.