Глава 4

Прокинувся від звуків будильника на мобільному. Це ж треба! А думав, що не вийде заснути… Потягнувся, розплющив очі і ледь не втратив свідомість! Котячі лапи! І хвіст! І все тіло котяче! Ні, тільки не це… Зістрибнув незграбно з ліжка, підійшов до шафи і глянув у дзеркало, до якого ледь дотягнувся, ставши на задні лапи.

Кіт. Він таки став котом. Геть нічого від людини не лишилось!

— От дідько! — вирвалось з розпачем.

Що? Він може говорити? Оце так! То ще не все втрачено? Так, вже добре. Можна трохи заспокоїтись. Ох! Хоч би швидше настав вечір, а там і ніч. А вже завтра він почне знову ставати людиною…

Та оптимізм почав танути, коли за якийсь час захотілось їсти. Але залишити вчора хоч щось їстівне на столі не додумався. Стрибати біля холодильника — марно. Треба щось інше вигадати. Подзвонити Артуру? Він би вже якось зламав замок вхідних дверей чи взяв би запасні ключі у батьків… Проте втілити цю ідею в життя теж нереально, бо ж як розблокувати смартфон без відбитка пальця?

Лишалось одне: йти до сусідки. А що? Її кицька до нього приходила, от тепер і він піде в гості. Може, змилується й погодує?

Оскільки двері відчинити лапами він не міг, вирішив піти іншим шляхом. Залізти на підвіконня і повернути ручку на дверях балкону (хай не з першого разу) було легше. Але, опинившись вже на балконі, усвідомив, що не так і просто потрапити до сусідки. Це ж треба перелізти по тонких перилах… І як тільки та кицька постійно долає цей шлях? Як її там? Сніжинка? Хех! Хоч ім’я кицьки знає! Але ж, якщо у кицьки вийшло, то і в нього має вийти! Набрався сміливості і стрибнув на перила. Лапи тряслись, але дійшов до краю. Тепер треба було перестрибнути сантиметрів двадцять, аби потрапити у прочинене вікно на балконі сусідки. Відступати Ігор не збирався, тому стрибнув, щосили відштовхнувшись задніми лапами. І був дуже здивований можливостями свого нового тіла, коли з легкістю застрибнув у вікно і плюхнувся на підлогу. Серце вилітало і від пережитого страху, і від радості за себе. Він зміг! Відчиняй тепер, сусідко!

Добре, що говорити по-людськи він ще міг. Крикнув кілька разів — і двері у кімнату відчинились.

— Ой, а хто це тут до мене завітав? — вдала здивування дівчина.

— Здогадайся! — вильнувши хвостом, відповів Ігор і, не чекаючи запрошення, пішов у кімнату.

— Так-так, схоже, лишився один крок до повного перевтілення, — кацнула пальцями відьма.

— Побачимо, — відповів Ігор, озираючись квартирою у пошуках кухні. — Слухай, може, погодуєш мене?

— Чому ж не погодувати?! Залюбки! — підозріло швидко погодилась дівчина. — Ходи за мною, котику! Що бажаєш?

— А що в тебе є? — зрадів Ігор.

— Сухий корм, корм в пакетиках в соусі, паштет… — почала перераховувати.

— Що? Ти котячими харчами мене надумала годувати? — обурився Ігор.

— А чому б і ні? Ти ж тепер кіт. Звикай, — підморгнула.

Точно знущається! А він вже подумав, що не така вона й погана… Наївний! Як можна добра чекати від відьми?

— Але ж іще не зовсім кіт, — відповів, застрибуючи на стілець біля обіднього столу.

Сніжинка, яка саме зайшла на кухню, здається, дуже здивувалась.

— Добре, — всміхнулась. — Зроблю для тебе сьогодні поблажку. А то опинишся на вулиці — хто тобі там на зустріч піде? Їстимеш, що дадуть. Іноді і без якоїсь посудини…

— На вулиці? — із жахом перепитав Ігор.

Чомусь він уявляв себе котом у своїй квартирі. А тут вулиця! Ні, так не піде! Він не готовий до такого існування!

— Ну, гаразд, — закотила очі. — Якщо чемно поводитимешся, дозволю тобі лишитись тут.

— Ти така добра…

— Добра, якщо мене не ображати, особливо на Хелловін, — посміхнулась лукаво. — До речі, про Хелловін, у мене сьогодні невеличка вечірка до свята. Буде тобі випробування. Сидітимеш тихенько — житимеш у мене. А якщо скажеш хоч слово… — пригрозила пальцем.

* * *

Нарешті цей шабаш завершився! Ігор видихнув і наважився, вилізти з-під дивану, куди забився, аби не привертати більше уваги, ніж йому вже дісталось. Жах просто! Такого приниження ще ніколи в житті не зазнавав! Зірка місцевого телеканалу! Прихильниці, інтерв’ю, нагороди… А ці подружки сусідки так з нього глузували! А такі симпатичні дівчата… Власне, і його сусідка доволі мила, якщо не враховувати, що вона відьма. От і подружки не далеко пішли, такі ж самі! Він у них і облізлий, і блохастик… Ганьба та й годі! А розпитувати, чи не робить сюрпризи по кутках?! Та як так можна? Це ж особисте! Ну, і те, після чого він сховався у куток: поради, що з ним треба зробити у ветеринарній клініці… Та хай тільки спробує! Кігті підуть у хід! Принаймні, поки вони ще є, бо ці гадюки радили і їх видалити.

І сусідонька теж не пасла задніх, підливала масла у вогонь. Яких вона йому тільки імен не придумувала! Приймак, Блудник, бо ніби як прибився до неї. Барабашка, Злидень, Курдуш… Це вже пішли в хід містичні, відьомські назви, в значення яких він і не вслухувався, бо звучало і без того зневажливо. А ще оце… Акакій! Ну за що Акакій? Вже ж сказано було, що по кутках нічого не робить!

Загалом, стриматись і не сказати кілька «ласкавих» слів цим видрам було дуже важко. Справді випробування. Але нічого, ось зараз він все викаже! Сусідонька саме провела своїх подружок до ліфту і вже повернулась.