Глава 3

От і розумів, що треба знову йти до відьми, але ніяк не міг наважитись. Тинявся квартирою, мабуть, з годину. Вже навіть почав обдумувати, може, без сусідчиної допомоги обійдеться? Пластична операція на вухах… А рукавички — ізюминка образу. Чом би й ні? Його професія дозволяє подібні дивацтва. Вже наче й почав звикатись з цією ідеєю, і вона не здавалась нереальною і безглуздою… Та, проходячи повз дзеркало, помітив, що в нього і вуса з’явились! Ще не дуже довгі, але справжнісінькі, котячі!

От же халепа! Виходить, відьма таки продовжує чаклувати! Так, треба терміново йти вибачатись, поки ще по-людськи говорити вміє, а то ще, чого доброго, і голосу позбавить!

Вже за хвилину Ігор знов стояв біля сусідчиних дверей і натискав на кнопку дзвінка. Не так нахабно, як зранку, лише два рази коротко подзвонив.

— Навіть не буду питати, що знов трапилось! — засміялась сусідка, відчинивши двері.

Так, вуса не помітити неможливо. І вони росли просто надзвичайно швидко. Ігор і без дзеркала бачив їх на своєму обличчі.

— Я хотів вибачитись, — не зважав на її сміх і почав з головного.

— Коли? — зацікавлено спитала.

— Прямо зараз. Вибач! Я був неправий. Ти — справжня відьма. І ти не дуриш людей. А ще… Ти тільки скажи, що то було, де взяти — я куплю річ, яку розбив! — з запалом заговорив Ігор.

— Та нехай, — махнула рукою дівчина, — у мене такого добра в запасі ще є.

— То ти мене вибачаєш? — спитав з надією.

— Та що мені шкода чи що? Вибачаю! — знизала плечима.

І вже хотіла зачиняти двері.

— Ей! Стій! Ти куди? — спохватився Ігор.

— Котику, роботи багато. А мені ще й до вечірки на честь Хелловіну готуватись. Якщо хочеш, приходь завтра, — посміхнулась так привітно, і не скажеш, що відьма!

— Який в біса Хелловін? — вирячив очі Ігор. — З оцим усім що робити? — обвів рукою обличчя.

— Нічого. Ніхто на вечірці й не помітить.

— До чого тут твоя вечірка? Я, взагалі, ненавиджу Хелловін! Я думав, якщо ти пробачила, то прибереш це все! — змахнув руками.

— Ем… Розумієш… — зам’ялась відьма. — Тут така справа… Мої здібності зараз підсилені. Хелловін, на це свято завжди так. І тобі ще пощастило, що ти образив мене за кілька днів, а то вже повністю був би котом. Зараз ще є надія, що лишишся чоловіком, а котячі риси пройдуть згодом. Але… — замовкла, скривившись.

— Яке ще «але»? — вигукнув Ігор.

— Це тільки за умови, що ти до Хелловіну повністю котом не станеш. Якщо в тобі не лишиться нічого людського, так котом і житимеш, — розвела руками.

* * *

— Ти ще довго так на мене будеш дивитись? — гиркнув Ігор до Артура. 

Сьогодні він сам зателефонував на роботу і сказав, що занедужав. Вчора виручав колегу, а сьогодні шукали заміну йому. 

Друг після роботи приїхав, щоб підтримати. Але, якщо чесно, трохи дратувало те, як він дивиться. Ще й до вуха намагався торкнутись! Ніби в контактному зоопарку!

— Вибач! Просто я такого ще в житті не бачив. І, сподіваюсь, що більше не побачу, — ошелешено відповів Артур.

— А я сподіваюсь, що колись побачу замість цього, — вказав пальцем, — свое обличчя!

До вечора у Ігоря ще й очі стали котячими.

— Шанси є, Хелловін вже завтра. А ти ще дуже схожий на людину, — заспокоював друг.

— Завтра. Але вже за сьогодні у мене вуха, вуса, кігті, очі! А ще… — замовк, насупившись.

— Що? — спитав Артем з сяючими від цікавості очима.

— Я відчуваю, що зміни відбуваються не тільки зовні, — зітхнув Ігор. — Ось вже півдня борюсь з бажанням… — глянув з-під лоба. — Ну… Облизати себе хочеться, — ніяковіючи, пояснив.

Артур мовчав. Але Ігоря прямо розпирати почало зі злості! Нащо сказав йому? Он сидить, аж почервонів, так стримує сміх! В очах блищать іскорки веселощів.

— Дякую за співчуття! — гиркнув Ігор, почавши знову нервово розходжу вати по квартирі.

— Вибач! Мені дуже шкода, правда. Але раптом подумав, добре, що твоя сусідка начарувала тобі перетворення в кота, а не в собаку. От я коли приходжу в гості до своєї сестри, її пес завжди кидається облизувати мене! — і все ж зайшовся сміхом.

— Так, годі! Йди додому! Мені й без твоїх жартів кепсько!

— Ну, добре, давай поговоримо серйозно, — виставив долоні вперед Артур. — Справи в тебе так собі, але є надія, що ситуація не стане непоправною. Розкажи краще, що ще казала ця твоя відьма? Як її звуть?

— Не знаю, як її звуть, — розгублено відповів Ігор.

— Отакої! Посварився, напросився на проблеми, знов посварився, вибачався, а познайомитись так і не докумекав! — реготнув Артур.

— Якось не до знайомства було.

— Ну, нехай, — махнув рукою. — То що вона казала про це твоє перетворення? Можна якось його зупинити чи уповільнити?

— На жаль, ні, — сів на диван, опустивши голову.