Глава 2

Будильник. Значить, ранок починається без пригод. Чудово, бо через вчорашнє невезіння і так справ прибавилось. Ще й без авто доведеться якийсь час побути…

Зітхнув, розтер обличчя і встав з ліжка. Неквапливо пішов на кухню, увімкнув чайник. А поки вода нагрівалась, направився у ванну. Вже збирався заправити з вуха своє довге волосся, щоб не заважало вмиватись, як відчув, що щось не так. Пройшовся пальцями по вухах. Так, щось не те. Нахилився ближче до дзеркала, зібрав в одну руку волосся і різко відступив назад. Це що таке? Примарилось чи як? Знову нахилився до самого дзеркала, та побачене зовсім не порадувало… Ні, ну такого ж не може бути!

Увімкнув воду і почав гарячково вмиватись, надіючись на те, що просто не прокинувся ще повністю. Не знав, що покаже дзеркало, але на дотик вуха не радували. Набрався хоробрості, випростався перед дзеркалом, підняв волосся, але… Ні! Ну як же так?!

Вуха Ігоря пропали. Вірніше, вони змінились. Замість його людських вух, які він мав ще вчора ввечері, у нього тепер вуха… Кота? Та що за чортівня?! Власне, яким би неймовірним це не здавалось, але відповідь напрошувалась тільки одна: відьмацькі штучки, хай їм грець!

Виходить, таки справжня? Добре, він повірив. А тепер тримайся, відьмо! Бо якщо негайно його вуха не стануть такими, з якими він народився, не міг гарантувати, що не спалить негідницю на кострі. Швидко одягнувшись, рішуче пішов до сусідки. Ось зараз він розбереться!

Натиснув пальцем на кнопку дзвінка і тримав, аж поки двері не відчинились. Спеціально, так, щоб на нерви подіяти.

— І що трапилось? — з посмішкою спитала сусідка, відкривши двері. — Що за нетерплячка? Пожежа? Потоп? Чи, може, щось страшніше? — вдала страх.

Хм… Не на таку реакцію він розраховував, якась вона занадто спокійна.

— Навіщо ти це зробила?

— Що саме? — спитала, ніби не знаючи, але видно було, що грає.

— Оце! — підняв волосся з однієї сторони, показавши вухо.

— О! Що це? Це ти до Хелловіну новий образ придумав чи як? Дуже круто вийшло! — показала «клас», піднявши великий палець вверх.

— Годі! Я не жарти твої прийшов вислуховувати, а поговорити серйозно! — розізлився Ігор.

— Поговорити? Ну, заходь, поговоримо, — відступила сусідка, запрошуючи Ігоря в помешкання.

Пройшла у вітальню, де на столі стояла кава і були розкладені карти. Сіла, взяла чашку, відпила… І все неспішно так, спокійно. Ну, звісно! Чому б їй хвилюватись? У неї вуха нормальні…

— Не топчись на порозі. Сідай і розказуй. У мене не так багато часу. Ще багато людей сьогодні ошукати маю, — дивлячись в чашку з кавою, сказала дівчина.

— Що ще розказувати? У мене котячі вуха! Що тут додати? — змахнув руками.

— Що додати? — задумалась. — Може, хвіст? — хихикнула.

— Ти знущаєшся?! Який хвіст? Негайно поверни мені мої вуха! — затребував Ігор.

— А як я це зроблю? Я ж шарлатанка, — розвела руками.

— Я вже бачу, що не шарлатанка. Помилився. Буває. Все, поверни мої вуха! — вказав на котячі пальцями.

— О! Вже помилки визнаєш… Я бачу, перевтілення на тебе позитивно впливає, — зауважила, посміюючись.

— Нічого смішного! Мені на роботу треба! У мене зйомки! Я ведучим працюю! Моя зовнішність — це моя візитна картка! А в мене котячі вуха!..

— Так, котику, бачу ти знов розкричався… — примружила очі сусідка, постукуючи пальцями по столу.

— Та ти мені якщо мої вуха не повернеш, я тут тобі таке влаштую… — пригрозив вказівним пальцем, але злякався сам. — А! Це що? — протягнув вперед руки, які вмить затремтіли.

Жах! Його нігті перетворились на кошачі кігті! Тепер ще й руки ховати треба? Вуха хоч волоссям можна прикрити, а руки?.. В рукавицях круглий рік ходити чи що?

— А це, котику, процес твого перевиховання продовжується, — пояснила відьма все з тією ж легкою, грайливою посмішкою.

Глянув на відьму, відчуваючи, як по спині холодок пішов, хоч і не страшна ж зовні зовсім. І чомусь вимагати щось від неї перехотілось. Єдина ідея, яка прийшла в голову, забиратись геть з помешкання незвичайної сусідки! Подалі від цієї відьми! Треба подумати, що робити далі. Тому розвернувся і швидко пішов до виходу.

— До зустрічі, котику! — почув від дівчини перед тим, як за його спиною зачинились двері.

* * *

Щойно Ігор забіг у свою квартиру, схопився за телефон. Терміново треба з кимось поговорити, бо таке відчуття, ніби здоровий глузд з ним попрощався. Артем здавався найбільш підходящою людиною, аби виговоритись, поділитись своєю бідою. У всякому разі, вчора друг кілька разів говорив, що це через відьму в нього суцільні проблеми. Мабуть, Артуру буде легше повірити в усе, що відбулось за ніч і ранок.

— Алло! — відповів бадьоро друг.

— Привіт! Говорити можеш? — спитав Ігор.

— Я на роботі, але… Зараз, чекай, вийду з кабінету. А ти поки кажи, що хочеш.

— Артуре, я прокинувся вранці, а в мене котячі вуха! Відьма справжня! Я вимагав, щоб вона повернула мої, але стало гірше: у мене виросли кігті! І тепер не знаю, що з’явиться ще! — емоційно і трохи незв’язно розказував другові.