Розділ 10

Прокинулась я сьогодні якось особливо легко. Кошеня спало у скрученій ковдрі на кріслі поруч, пихкаючи крізь сон тихенько, так що я ще хвилину просто стояла і дивилася на це чудо.

Після сніданку я нарешті зібралася з духом і подзвонила господині квартири.

— Доброго ранку… Я хотіла уточнити… Чи можна мені… ну… тримати котика? — почала я обережно, вдихнувши повітря так, ніби готувалась виступати на сцені. — Я вчора знайшла кошеня під дощем, він був зовсім маленький, мокрий, зляканий… Я не змогла його лишити, забрала додому…

“Працюй, жалісливий тон, працюй,” — подумки молилась я, слухаючи тишу на тому кінці дроту.

— Та звісно, можна, — сказала господиня так спокійно, ніби я питала, чи можна поставити в коридорі вазу. — Тільки щоб меблі не дряпав.

Я завмерла на секунду, потім аж присіла від полегшення.

— Дякую! Дякую вам величезне! Я слідкуватиму!

Після завершення дзвінка я ще хвилину дурнувато усміхалась, тримаючи телефон, а потім раптом згадала, що мені тепер треба бути відповідальною “мамою”. Тож я почала шукати найближчу ветеринарну клініку. І — о диво — вона знайшлась через три будинки від мого.

— Ну, маленьке, тобі пощастило з районом, — сказала я кошеняті, яке саме у цей момент потяглося й позіхнуло так широко, ніби світ збиралося проковтнути.

Я загорнула його у шарф, і ми пішли до клініки.

Всередині пахло ліками та чимось стерильним, але приємним. Лікарка лагідно взявши цей рудий клубочок, оглянула його, зважила, послухала серце.

— Він здоровий, — сказала вона з усмішкою. — Трошки виснажений, але це нормально для вуличного кошеняти. Доглянете його, і за тиждень буде як кулька енергії. І це хлопчик. Приблизно три місяці.

— Ну, привіт, малий чоловіче, — сказала я йому.

Кошеня нявкнуло у відповідь, так, ніби погоджувалося.

Мені розповіли, як годувати, як чистити вушка, коли робити щеплення, а я старанно все запам’ятовувала.

І коли ми вже виходили, кошеня притулило мордочку до моїх пальців — так ніжно, що я аж відчула, як всередині щось розливається теплом.

Повернувшись додому та поставивши кошеня на підлогу, я ще хвилину спостерігала, як він із цікавістю роздивляється квартиру, ніби перевіряє, чи все залишилось на своїх місцях, поки ми ходили до ветеринарки. Він навіть обійшов мої кросівки, понюхав їх, потім гордо сів поруч, мовляв: “Так, це тепер мій дім, і я тут головний”.

Я опустилася навпочіпки, провела пальцями по його теплій маківці й тихо сказала:

— Я ненадовго. Мені треба купити тобі все… ну, абсолютно все. Поводь себе добре, гаразд? Ти ж не злякаєшся, якщо залишишся сам?

Сказала, а сама в душі хвилююсь: а якщо йому буде страшно самому? А якщо він почне нявкати, шукати мене?

Та потім я усміхнулась, бо згадала, як учора, коли дала йому дослідити квартиру після купання, він так впевнено походжався, ніби все життя тут жив. І як вмостився на кріслі, роблячи вигляд, що то його трон, а я — його персонал.

— Добре, — сказала я вже радше собі. — Ти впораєшся.

Я зачинила двері й пішла до ТРЦ, який був зовсім неподалік. Дорогою перебирала в голові сотні імен: Гаррі, Рижик, Фокс, навіть Аполлон… поки не прозвучало: Марс. Я відчула, як це ім’я просто лягло, ніби завжди було його. Маленька руденька планета, знайдена під дощем.

У зоомагазині я поводилась як мама, яка вперше збирає дитину до садочку. Я вибирала все ретельно: корм, мисочки, маленький плед, лоток, навіть іграшкову мишку, хоча спочатку думала, що це дурниця… але мишка була така кумедна, що я не втрималась. Марс точно оцінить. Я вже навіть уявляла, як він буде ганяти її по кімнаті.

Коли вийшла, та вже йшла, направляючись до виходу, погляд сам зупинився на вході до дитячого магазину.

Я застигла. Я не планувала туди заходити. Але щось тепле, легке, таке настирливе всередині підштовхнуло мене. Наче дитинка тихесенько штовхнула мене зсередини: “Поглянь… ну будь ласка…”.

Я навіть засміялась і ледве чутно прошепотіла:

— Ти теж хочеш щось подивитися, так?

У відповідь я відчула усмішку, десь всередині.

Ледь переступивши поріг, я відчула, як мене накриває хвилею ніжності. Малесенькі боді, шапочки, повзунки — все таке крихітне, що хотілося тримати в руках обережніше, ніж кришталь.

Я ходила між стелажами довго, торкаючись тканин кінчиками пальців, ніби боялась щось сполохати. І раптом побачила боді… Такий милий, ніжний, бежевий… з маленькими вушками на капюшоні.

Я взяла його в руки — і все. Горло перехопило так раптово, що я навіть не встигла здивуватись своїм сльозам.

Я уявила свою дитинку, одягнену в це боді… Якою буде її шкіра… яким буде запах… як вона засне у мене на грудях… як рухатиме маленькими ручками… як сопітиме уві сні…

Сльози самі скотилися по щоках. Не від страху. Від щастя. Несподіваного, майже забороненого.

— Тобі личитиме, — прошепотіла я ледь чутно.

До каси я йшла неквапливо, по дорозі ще взяла два маленькі боді та смішні крихітні шкарпеточки. Адже ну як можна було пройти повз?

На касі я стояла і думала тільки про одне: “У мене буде дитина. І я вперше щось для неї купую.”

Коли я вийшла з ТРЦ, то відчувала себе ніби світ трішки змінився. Трішки став м’якшим, теплішим. Чуттєвішим.

Я йшла додому швидко, але в голові були тиша й тихе щастя. І ще думка: “Мене чекає Марс. Мій маленький рудий хлопчик.”

Підійшовши до дверей квартири, я торкнулась ручки й усміхнулась. Усередині мене було нове життя. А за дверима — одне маленьке врятоване руде чудо.

— Я повернулась, — сказала я йому з усмішкою, зайшовши до квартири, і маленьке руде диво потерлося об мою ногу, приймаючи мене назад у свій новий всесвіт.

Я прокинулась від того, що щось тепле й пухнасте торкнулося моєї руки. Розплющила очі і побачила Марса, який солодко спав поруч, складений у маленьку руду кульку, поклавши мордочку на мою подушку. Він уже тиждень жив зі мною, а я досі не могла в це повірити.