Розділ 9

Я стояла й спостерігала як за вікном місто повільно загорталось у сірий шар осені: хмари опускались низько, майже торкаючись дахів, а перші дрібні краплі дощу малювали на склі темні візерунки. Листя за вікном водночас і кружляло, і падало, ніби теж не могло визначити, що йому робити цієї миті.

Я спостерігала за цією плутаниною, а в голові крутилась своя. Вчорашній день повертався до мене знов і знов — уривками, відчуттями, поглядами. Мене мучило банальне, але вперте запитання: Артур узагалі щось зрозумів? Чи бодай спробував провести якісь паралелі… до вагітності? Смішно навіть думати про це.

І все ж… учора його поведінка була зовсім не схожою на звичну.

Я помітила, як він обходив мене — не так демонстративно, щоб я подумала, що він уникає, але достатньо природно, щоб здалося, що це випадковість. Тільки це точно не була випадковість. Це збивало з пантелику найбільше.

Схоже на турботу… але я не дозволяла собі так думати. Швидше за все, він просто не хотів псувати мені роботу — це в дусі Артура Черненка, який вважає, що правильний управлінець має вміти не створювати проблем у власному закладі.

І все ж… щось у тому було інше. М'якше. Стриманіше. Ледь вловиме.

Від самої думки про це у грудях щось стислося.

Я зітхнула й відвела очі від вікна, ніби хотіла відірвати себе від власних фантазій. Бо фантазіями це й було. Я не могла дозволити собі думати, що він раптом по-іншому ставиться до мене. Це небезпечно. Це боляче. Це веде у нікуди.

Але й заперечувати очевидне теж було безглуздо: вчорашній день я пропрацювала легше, ніж очікувала. Просто тому, що мені не довелося щоразу затримувати подих, коли він підходив близько. Бо він… не підходив.

Дощ тим часом набрав сили, лягаючи на скло тонкими смугами, наче розмазував небо по землі. Я обхопила себе руками, щоб зігрітись, і стежила за краплями на склі, коли раптом у вікні побачила знайому фігуру. Сергій Олександрович неквапливо підходив до дверей ресторану, тримаючи парасольку так, ніби це був не захист від дощу, а частина його іміджу. Серце в мені мимоволі стислося.

Чудово. Саме зараз.

Артур мене не попереджав, що інвестор з’явиться. Та й самого Артура сьогодні ще ніхто не бачив.

Але робота є робота. Я натягнула свою найкращу професійну посмішку, і зустріла його відразу, як тільки він переступив поріг.

— Доброго дня, Сергію Олександровичу, — привіталась я, легко та невимушено. — Ви до Артура Владиславовича?

Він широко посміхнувся, як завжди. Його посмішка мала той особливий блиск… дружній, але з відтінком чогось більшого, легкого, м’якого, трохи грайливого.

— Так, — відповів він. — Але для початку я хотів би пообідати. Є вільний столик?

Я ледь помітно видихнула з полегшенням. Адже поки він їстиме, Артур, може, все ж таки й з’явиться. Тож я швидко взялась перевіряти журнал бронювань.

— Так, звісно, — сказала йому й запросила пройти за мною.

Ми вирушили між столиками. Я вже чекала тиші або одного з його стандартних коротких коментарів, але він раптом заговорив так, ніби намагався якось почати розмову:

— Погода, звичайно, зіпсувалась сьогодні… — сказав він, трохи підвищивши голос, щоб я точно почула.

— Так, осінь бере своє, — відповіла я ввічливо, підтримуючи розмову.

Я зупинилась біля столика в затишному куточку залу, біля великого панорамного вікна, де зараз бились краплі дощу. Показала рукою.

— Ваш столик, будь ласка.

Але він не рушив уперед, не сів. Навпаки — затримався поруч. Стояв досить близько… занадто близько, як для звичайної ділової розмови.

— А як у вас справи, Аню? — запитав він, нахиливши голову трішки на бік. Голос м’який, теплий. Погляд — уважний, навіть занадто.

Я на секунду розгубилася. Цього я не очікувала. Він завжди був галантним, але зараз… щось у його очах було інше. Наче він мене вивчав.

— Все добре. Дякую, що запитали, — зібравшись, відповіла я йому. Усміхнулася професійною посмішкою, але він не відірвав від мене погляду.

— То Артур вас тут не ображає? — запитав він жартома, але жарт у нього вийшов занадто… персональним.

Я ледь видихнула сміх.

— Та ні, що ви, звичайно ні, — відповіла я, трохи ніяковіючи, але намагаючись не показувати цього.

І саме в цю мить я відчула, що хтось зупинився зовсім поруч. Настільки близько, що торкнувся мого плеча. Занадто близько для випадковості.

Я різко повернула голову — і моє серце підскочило так, ніби втратило рівновагу. Артур.

Він стояв поруч, майже впритул, так близько, що наші плечі справді торкалися. Його погляд був спрямований на Сергія Олександровича — спокійний на вигляд, але я відчувала під ним ледь стриману напругу, наче приховану, але дуже виразну.

— Добрий день, — сказав він інвестору, з тією своєю чемністю, за якою іноді ховалось щось зовсім інше. — Вибач, що трішки запізнився.

Щойно я побачила його… моє тіло звично збунтувалося. Я затримала дихання. Автоматично. Очікуючи удару нудоти. Але нічого не сталося.

Секунда, дві… я не дихала. А потім тихенько, майже нечутно зробила короткий вдих — як пробу. Знову нічого.

Мої думки на мить відключились. Це… дивно. Дуже дивно.

— Нічого страшного, — почувся голос Сергія, легкий, доброзичливий, але зараз з ноткою… задоволення? — Я поки з Анею поспілкувався. Дуже приємно провів час.

Мене це насторожило. Не те щоб він говорив щось недоречне — просто… той погляд, яким він супроводив свої слова. Занадто теплий. Трохи грайливий. Наче перевіряв реакцію Артура.

Я краєм ока намагалася вловити щось нове, але мою увагу поглинуло інше.

Я знову вдихнула — вже нормальний, повний вдих. І зрозуміла.

Запаху немає. Зовсім. Нема його парфумів.

Моє серце стукнуло гучніше. Я здивовано поглянула на Артура. У той самий момент він відповідав інвестору, швидко, коротко:

— Я це вже помітив.

А потім він перевів погляд на мене. Напружено, наче він сам не знав, як правильно на мене дивитися. Наші погляди зустрілися, і щось у мені завмерло.