Розділ 8

Переодягнувшись у робочу сукню, я стояла перед дзеркалом і розглядала себе так уважно, наче мала йти не в зал зустрічати гостей, а на якийсь важливий іспит. Мені дуже хотілось переконатися, що я виглядаю добре. Щоб цей ранок, який почався таким світлим і легким, не зіпсувався через якусь дрібницю.

Сукня сиділа на мені акуратно, макіяж не “поплив” дорогою до роботи, зачіска трималась. У дзеркалі мені усміхалась я — спокійна, зібрана, чемна. Чесно кажучи, після всіх останніх подій я давно себе такою не бачила.

Я вже збиралась виходити, як мій погляд опустився нижче, туди, де під тканиною сукні ледь-ледь окреслювалась невеличка, ніжна округлість. Не так щоб очевидно… але якщо знати, то було помітно. Я притисла долоню до живота й відчула, як тепло розливається в грудях.

“Малюк, сьогодні ми в гарному настрої”, — промайнуло в голові.

Після розмови з Лією мені дихалось легко, наче я зняла зі спини важкий мокрий плащ, який довго носила одна. Тепер секрет був не тільки моїм, і це давало мені сили. Але попереду лишався Артур. І що з ним робити… як говорити… з чого почати… про це я навіть боялася думати. Мені здавалося, що від самого уявлення цієї розмови в мене всередині стискається якийсь вузол.

“Потім, — сказала я собі. — Не сьогодні. Сьогодні в мене хороший день, не чіпай його. Потім”.

Я усміхнулась, прихопила телефон й енергійно пішла до дверей. Відкрила їх, зробила крок у коридор, одночасно обходячи їх, щоб зачинити…

І буквально врізалась у когось.

Я здригнулася так сильно, що мало не впустила телефон. Переді мною, в кількох сантиметрах, занадто близько, стояв Артур.

Я глибоко та різко вдихнула, чисто інстинктивно, від переляку. І разом з повітрям мене накрив знайомий та насичений, запах його парфумів.

Токсикоз ударив настільки різко, що я аж відступила на крок назад, втративши рівновагу.

— Привіт, — сказав він після короткої паузи, у якій ми обидва виглядали однаково розгубленими. — Вибач, не хотів тебе лякати. Я… просто не очікував, що ти вийдеш так раптово.

Я спробувала вдихнути тихо, поверхнево — але запах все ще був навколо мене, обволікав, тиснув, і мене почало нудити хвилею, яка підіймалась з живота до горла.

Ні, ні, ні… тільки не це. Тільки не тут.

Я відчувала, що секунди спливають, а мені стає тільки гірше. Розмова? Відповідь? Які там відповіді — я ледве трималась, щоб не збліднути ще більше.

— Вибач… — ледве прошепотіла я, і голос мій зірвався. — Мені… треба…

І не чекаючи реакції, я майже кинулась повз нього, в напрямку туалету. Поспіхом, притиснувши руку до рота, намагаючись не дихати й не почути знову його запах.

Я відчувала на собі його здивований, трохи стривожений погляд, але зупинитися вже не могла. Мене просто несло вперед і я зникла за дверима, залишивши Артура стояти в коридорі, не розуміючи, що щойно сталося.

А я… я тільки думала про одне: “Лиш би не знудило прямо тут…”

Після нападу нудоти я ще кілька хвилин стояла, спершися долонями об умивальник. Холодна вода стікала між пальців, я намагалася освіжити обличчя, але торкалася себе обережно — макіяж хоч і був уже напівзайвим на моєму майже зеленому відтінку шкіри, але змивати його повністю не хотілося. У дзеркалі на мене дивилась бліда версія мене, з втомленими очима та краплинами води, що застигли на скронях.

“Добре… дихаємо… спокійно…” — наказувала я собі подумки, повільно вдихаючи й видихаючи.

Я знала цей стан: різкий пік, а потім поступове згасання хвилі. І справді, через кілька хвилин мені стало легше, голова прояснилась, і я вже майже відчувала, що знову можу нормально стояти, не боячись, що знову кинусь до унітаза.

Ресторан уже працював, це я знала точно. Треба виходити.

Коли я відчинила двері туалету і ступила в коридор, серце ледь помітно перескочило: біля дверей, спершись плечем об стіну, стояв Артур.

Стояв так, наче… чекав. Чекав мене.

Це було настільки неочікувано, що я навіть завмерла на секунду. Я була впевнена, що він давно пішов у свій кабінет, зайнятий справами, як завжди. Але він випрямився майже відразу, щойно побачив мене, і в його очах блиснула тривога.

— Ти як? — запитав він низьким, щирим голосом. Так, наче справді переживав.

О ні. Тільки не зараз. Якщо я стоятиму поруч ще бодай десять секунд, то знову вдихну його парфуми. І тоді історія повториться.

Я натягнула посмішку, настільки рівну, наскільки могла.

— Все добре. Дякую, що… потурбувався. Але мені вже потрібно приступати до роботи.

Я намагалася пройти повз нього швидко, майже затамувавши подих. Зробила крок, другий… ще трохи і я б оминула його, але…

Його рука легко торкнулась мого передпліччя.

Я зупинилась. Тепла долоня. Знайоме відчуття. Небезпечне.

— Почекай, — сказав він. — Робота не втече. Ти добре себе почуваєш? Тобі… погано?

Я різко, але не грубо звільнила руку і відійшла на два кроки назад. Подалі від запаху. Подалі від нього. Подалі від ризику, що мене знову знудить.

— Все нормально, — видихнула я.

Він дивився на мене недовірливо. Занадто уважно. Потім нахмурився.

— То що це було? — в його голосі з’явилась емоція, напівтривога, напівроздратування. — Ти щойно ледь не знепритомніла. Що з тобою?

“От тільки цього мені й бракувало.”

Ні. Не так. Не зараз. Він не дізнається про вагітність у коридорі ресторану, між туалетом і кухнею.

Я ковтнула повітря, вдихнула сміливість і… збрехала напівправду:

— У мене… алергія. На твої парфуми.

Його обличчя перекосилось від здивування так щиро, що я мало не посміхнулась.

— Алергія? — перепитав він тоном, ніби я сказала, що в мене алергія на… повітря.

— Так, — відповіла я максимально серйозно. — Або непереносимість. Як хочеш це називай. Але, схоже, якийсь компонент у твоєму ароматі мені… шкодить.

Він дивився на мене так, ніби я в нього щойно попросила паспорт інопланетянина.