Розділ 7

Я йшла по вуличці, яка пахла кавою, мокрим листям і чимось теплим. Повітря було прохолодне, але приємне. Навколо шаруділо листя, хтось неподалік сміявся, а сонце делікатно торкалося щік. Я давно так легко не дихала. Можливо, тому що сьогодні я нарешті гарно виспалась, і мене чекали кілька спокійних годин із Лією.

Я скучила за нею. Дивно навіть — всього три тижні не бачилися, а відчуття, ніби минуло набагато більше. Коли ми працювали разом, я бачила її майже щодня. А тепер… тепер значно рідше, і мені бракувало її жартів, її енергії, навіть її буркотіння з приводу дурниць.

Я відчинила двері кав’ярні, і в ту ж мить мене огорнув запах свіжої випічки й кави. Так тепло, так знайомо. Я озирнулась у пошуках вільного столика і, чесно кажучи, зовсім не очікувала побачити Лію вже на місці. Я була впевнена, що прийду першою: до нашої зустрічі ще було хвилин десять, а Лія зазвичай приходила в останню секунду, бігцем, з вічним “вибач, пробки, маршрутка, сонце не так встало”. А тут — сидить, навіть спокійно сидить.

Я навіть кліпнула від здивування.

Швидко замовила собі какао й шоколадний десерт, і з посмішкою попрямувала до неї.

— Ти… давно тут? — спитала я, знімаючи пальто і сіла поруч на м’який диванчик.

— Та ні, — відмахнулась вона з легкістю. — Просто справи були тут неподалік, то я вирішила раніше прийти. Та неважливо. — Вона махнула рукою, усміхнулась. — Розповідай, як ти? Не сумно тобі там без мене?

Я засміялась.

— Дуже сумно. Без тебе навіть люди якісь менш виразні. — Я торкнулась її руки. — Але головне, що в тебе все добре. Розповідай, як ти? Як з Дем’яном?

І Лія почала говорити — жваво, швидко, з жестами, з блиском в очах. Я слухала й ловила кожен її сміх, кожну паузу, кожну інтонацію. Вона розповідала про роботу та навчання, про їхні чергові дрібні сварки, які чомусь завжди закінчувались смішно, про якісь свої нові плани.

А я сиділа поруч, слухала, повільно відпивала какао і думала, як добре мати людину, з якою не треба бути сильною, дорослою, зібраною. Можна бути просто собою.

Коли Лія нарешті закінчила свою розповідь і зручно вмостилась, схилившись на спинку дивана, вона кинула на мене такий теплий погляд, що я навіть відчула, як у мене під грудьми щось трохи стислося від ніжності.

— Ти сьогодні зовсім інша, — сказала вона м’яко. — В кращому настрої, ніж минулого разу. У тебе є якісь новини?

Я на секунду затримала погляд на її обличчі й відразу згадала ту нашу попередню зустріч. Тоді я ще не встигла прийти до тями від новини про вагітність, ще й ті гормони… Все в мені тоді було наче в тумані: думки — змазані, емоції — десь надто близько під шкірою. Ну звісно, Лія могла це помітити. Вона завжди бачить більше, ніж я хочу показати.

А зараз… зараз я вже не тонула всередині себе. Ніби навчилась дихати знову. І, може, тому й виглядала спокійнішою.

— Так, новини є, — відповіла я обережно, взяла чашку з какао і зробила ковток, аби виграти ще секунду.

Лія звузила очі.

— А відколи це ти перейшла на какао? — в голосі її було трохи жарту.

— Та іноді хочеться. І… я зараз менше п’ю кави, — знизала плечима.

— Угу, — вона кивнула. — То які в тебе новини?

І тут я зрозуміла: момент настав. Відкладати вже смішно. Дивитись в очі — страшно. Але ж… потрібно.

Я вдихнула глибоко-глибоко, ніби перед стрибком у воду, і на одному подиху випалила:

— Я вагітна.

Кілька секунд Лія просто сиділа мовчки. Мовчала й кліпала. Потім її очі почали повільно-повільно округлятись — настільки смішно й мило, що я мало не засміялась вголос. Вона виглядала так, ніби я щойно сказала, що виграла в лотерею острів.

— Ти… вагітна… — повторила вона, ніби намагаючись переварити слово. Потім обличчя її розквітло. — Боже, Аню! — Вона потягнулась і міцно обійняла мене.

Я обняла її у відповідь, і мені стало так тепло, наче з мене зняли якийсь невидимий тягар.

— Як ти себе почуваєш? Як ти? — запитала вона, відсунувшись від мене.

— Та все добре, правда, — я всміхнулась. — Це було несподівано… але я дуже чекаю цю дитину.

— Який в тебе термін? — Лія вже вся світиться.

— Шістнадцять тижнів.

— Ого! — видихнула вона так щиро, що я знову ледь не розсміялась. — І ти стільки мовчала?!

— Я сама дізналась трохи більше місяця тому, — пояснила я.

— Але ж минулого разу ти вже знала… — вона замислилась, а потім її очі злегка примружились видаючи її “аналітичний режим”. — То ти тому тоді була така… ну… сама не своя?

Я трохи ніяково всміхнулась.

— Так. Я ще тільки намагалася прийняти, що все змінилось. Але… ти перша, і поки єдина, кому я сказала.

— Ти жартуєш? — Лія різко подалась уперед. — Серйозно?!

Я кивнула.

І тоді вона, звісно, видала:

— Ну, навряд чи я єдина, кому ти розповіла… є ще батько дитини. — Вона зупинилась, і я побачила, як у неї в очах блиснув інтерес. — До речі! Хто він? Ти ж ніколи нічого не розповідала про особисте життя.

От тут у мене всередині щось нервово здригнулося.

Всміхнувшись, я опустила погляд у чашку. Моя усмішка вийшла крихка, майже сумна.

Як їй сказати? Як підібрати слова? Як пояснити, що батько — Артур. Той самий Артур, якого Лія так добре знає. Я навіть уявила, як у неї зараз піднімаються брови, як вона хапає мене за руку й каже: “Та ти що?!”

Я ковтнула повітря.

Це буде складно. Але я повинна сказати. Хоча б їй.

Всередині все стислося — наче я стою на краю прірви й маю зробити крок, після якого вже нічого не буде як раніше. Але Лія сиділа навпроти з таким відкритим, теплим обличчям, що я нарешті змусила себе видихнути й почати… обережно.

— Батько дитини… теж поки що не знає, — сказала я тихо.

Лія здивовано насупилась.

— Як це — не знає? — вона нахилилась ближче. — То хто ж він?

— Я скажу, — відповіла я, — тільки спочатку пообіцяй, що нікому не скажеш. Нікому. Навіть Дем’яну.