Розділ 6

Я сиділа на високому стільчику за стійкою, сперши підборіддя на долоню, і дивилася у велике панорамне вікно ресторану. Надворі стояла справжня золота осінь — така, яку я люблю найбільше. Вітер за склом гойдав гілки, обсипаючи їх жовтим і мідним листям, що кружляло перед вікном, наче у повільному танці.

Між відвідувачами була коротка пауза — у залі тихо, тільки чути легку музику і дзвін посуду. Я впіймала цей момент і дозволила собі трохи спокою. Просто сиділа, дивилася, дихала. І торкнулась рукою до живота — майже несвідомо, але тепло, ніжно, як до чогось крихкого й безцінного.

Минуло вже більше місяця відтоді, як я дізналась. І все ще іноді важко повірити, що всередині мене росте хтось маленький. Мій малюк.

За цей час я вже звикла до нової себе. Мені здавалось, вагітність навчила мене приймати все так, як є, без зайвого спротиву. Лікарка сказала, що все чудово: дитина розвивається добре, я почуваюся добре, навіть токсикоз мене майже оминув. Іноді я жартувала подумки, що, може, малюк просто вирішив мене пожаліти.

Хоча… не все було так ідеально.

Наприклад, парфуми Артура. Ті, що раніше здавались мені приємними, тепер — нестерпні. Варто було лише відчути цей запах, як мене починало нудити. Я досі не знала, це якийсь вид токсикозу чи просто мій організм вирішив сигналізувати, що його запах для мене чужий. І хоч це було дивно, але з цього навіть був один маленький плюс — тепер Артур не міг підкрастися непомітно.

Я усміхнулася цій думці. Дивно, як усе змінилося за ці кілька тижнів. Я стала іншою — м’якшою, уважнішою до себе, але й… самотнішою, мабуть. І сьогодні, дивлячись на це осіннє місто, я раптом зрозуміла: мені хочеться поділитись цим із кимось.

Я подумала про Лію. Ми домовились зустрітися завтра, і, мабуть, настав час розповісти їй.

Все одно скоро вона помітить — живіт уже починав округлятись, хоч і зовсім трішки. Але головне навіть не це. Мені просто хотілося, щоб хтось знав.

Раніше я ніколи не була людиною, яка охоче ділиться особистим. Завжди тримала все в собі, мовчала навіть тоді, коли хотілося кричати. Але тепер — усе інакше. Може, це гормони, як каже лікарка. А може, це материнство. В мені ніби з’явився новий простір для близькості, для щирості. І мені це навіть подобалось.

Я видихнула, тихо, ледь помітно, і прибрала руку з живота, коли почула, що поруч хтось проходить — мабуть, офіціант. Не хотілось, щоб хтось щось запідозрив раніше ніж потрібно.

Я знову глянула у вікно — листя падало повільно, м’яко, як сніг у жовтні. І в мені теж щось осідало, заспокоювалось, набирало сенсу.

“Все буде добре,” — подумала я, погладивши стільницю перед собою, наче це був живий оберіг.

Завтра… завтра я нарешті скажу Лії. І, можливо, не почуватимусь зовсім одна.

Раптом я почула, як відчинилися двері — тихо, але достатньо, щоб моє тіло миттєво напружилося. Кроки. Навіть не потрібно було піднімати погляд, щоб зрозуміти — це повернувся Артур.

Моя спина мимоволі випрямилася, а пальці стиснули край стійки. Я знала, що зараз він проходитиме повз, і це означало — я відчую його парфуми. Ті самі, що колись змушували мене завмирати, коли він стояв поруч. А тепер — змушували мене ледве дихати.

Я навіть спробувала непомітно затримати дихання, коли краєм ока побачила, як він направляється не повз, а прямо до мене. Чудово. Просто чудово.

— Ти пам’ятаєш нашого інвестора? — його голос прозвучав звично рівно.

— Так, — відповіла я, намагаючись говорити коротко, щоб не вдихати.

— Коли він прийде, проведи його до мого кабінету, гаразд? 

— Добре, — кивнула я і… вдихнула.

Це було автоматично, і я відразу ж пошкодувала, що зробила це. Запах його парфумів наче обпік зсередини — різкий, терпкий, занадто знайомий. Мене наче хвилею накрила нудота, але я змусила себе стояти спокійно, рівно, не показати нічого.

Він кивнув, зробив крок убік, і я вже подумки зітхнула з полегшенням, але раптом він зупинився. Повернувся. Його погляд впився в мене уважно, як завжди, коли він щось підозрює.

— Все гаразд? — запитав він, трохи нахиливши голову.

— Так, — відповіла я швидко, занадто швидко, і це мене видало.

Він зробив півкроку ближче, і від цього мені стало ще гірше. Серце билося десь у горлі, і я відчула, що ще трохи — й мені стане ще гірше.

— Мені здається, що ні, — тихо сказав він, з тією ноткою турботи, яку я колись любила, а тепер не могла дозволити собі прийняти.

Я зібрала всі сили, натягнула посмішку — крихку, майже болючу.

— Тобі здається, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Все добре.

Я навіть легенько знизала плечима, мовляв, не варто хвилюватися, і швидко додала, щоб перевести тему:

— Як тільки прийде інвестор, я відразу проведу його до тебе.

Він ще секунду дивився, його погляд був настільки уважний, що мені здавалось, він бачить крізь мене. Я навіть не знала, що саме він може прочитати в мені — хвилювання, втому… чи, може, щось глибше, те, що я так ретельно приховую вже місяць.

Нарешті він коротко кивнув:

— Як скажеш, — і пішов далі.

Я провела його поглядом, не дихаючи, не рухаючись — поки він не зник за дверима. Лише тоді нарешті дозволила собі глибоко вдихнути. Повітря без його парфумів здалося чистим, майже холодним, і я заплющила очі, щоб відігнати рештки нудоти.

— Фух, — прошепотіла я тихо, — ще трохи, і я б справді не витримала.

Я усміхнулась сама собі, слабко, але щиро. Це було смішно — і водночас нестерпно. Як і все, що пов’язано з ним останнім часом.

Та я знала — доведеться навчитися. Бо втекти вже не можна.

Намагаючись дихати повільно, глибоко та рівно, я подумала про те, що сьогодні мене нудило сильніше, ніж учора, і не могла зрозуміти, що це. Токсикоз, який мав би вже минати? Чи це просто він? Його запах, його присутність, його все, що нагадує мені про те, що я намагаюся забути.

Я сперлася долонею на край стійки, трохи нахилившись уперед, і подумки спробувала знайти логічне пояснення. Але потім у голові сплив учорашній момент — той, що я так намагалась витіснити.