Розділ 5

Минуло два місяці

Вересень пахнув спокоєм. Я йшла вуличкою до ресторану, а теплий вітерець лагідно торкався моєї шкіри, підкидаючи кінчики волосся. Осінь тільки починалася — тиха, м’яка, без жодного натяку на сум. І я майже змогла б відчути спокій… якби не те порожнє місце, яке лишила Лія.

Учора вона попрощалась із нами — сміялась, обіймала всіх, говорила, що обов’язково забігатиме в гості. А я усміхалась, хоч і було сумно. Вона була не просто колегою. Вона була тією людиною, з якою я ділила дрібні радощі й страхи. Тепер знову залишаюсь тут сама.

Але я щиро раділа за неї. У неї все чудово з Дем’яном — вони світяться поруч одне з одним. Вона повернулась до навчання, планує майбутнє.

“Може, і мені час?” — ця думка боляче ковзнула десь під ребрами.

У кімнаті персоналу я переодягнулась у робочу сукню, і довго дивилась в дзеркало. Очі втомлені, але спокійні. Обличчя трохи зблідло — мабуть, від недосипу. Провела пальцями по тканині, випрямила плечі, й ледь помітно всміхнулась: “Тримайся, Аню”.

У залі ще було тихо — до відкриття залишилось хвилин десять. Я сіла за свою стійку й витягнула телефон. 

“Треба подзвонити.”

Пальці трохи тремтіли. Я знайшла номер, та натиснула “виклик” — і поки слухала гудки, то відчула, як серце починає битися частіше.

“Нічого страшного. Просто запис. Просто лікар. Все буде добре.”

— Доброго дня, — сказала, коли почула голос на тому кінці. — Хочу записатись до гінеколога, до Олени Василівни.

Мені пощастило, що вільне місце було на завтра. Коли я поклала слухавку, відчула дивну легкість, але разом із нею — і тривогу.

Більше місяця затримки.

Спочатку я ігнорувала. Потім списувала все на втому, стрес, нерви. Але тепер… тепер цей голос усередині не давав спокою. І далі ігнорувати стало складно. 

Звісно, думка про вагітність прослизнула. Кілька разів. І щоразу я відганяла її, наче щось смішне й недоречне.

“Та ні, цього не може бути. Просто знову гормони. Як тоді.”

Я ж не відчуваю нічого. Ні нудоти, ні змін… хоча хто його знає, як це має бути?

Та все ж… сьогодні, дорогою на роботу, я купила тест. Просто для спокою. Тепер тест лежав у сумці, мов невеликий, але важкий камінь.

Мене лякала сама можливість. Лякала та ніч, яку я досі не знала, як правильно пам’ятати. Лякав Артур. Його слова. Його байдужість, за якою я так впевнено ховала власне серце.

Глибоко вдихнула.

“Добре, Аню. Спершу тест. Щоб одразу викреслити цю ймовірність.”

Через кілька хвилин колеги пожвавішали і коли перші гості почали заходити в ресторан, моє обличчя вже сяяло спокійною усмішкою — тією, за якою я ховала усе: і втому, і страх, і крихітну надію, яку не сміла називати вголос.

Робочий день тягнувся спокійно, розмірено — дзвінки, замовлення, звичні усмішки для відвідувачів. Я старанно тримала ритм, намагаючись не дати думкам прослизнути туди, куди не хотілось. Але вони вперто повертались — щоразу, коли ставало тихо, коли я ловила своє відображення у склі, коли на секунду зупинялась.

Затримка. Це слово било по голові, як тиха луна, що не давала спокою. Я намагалася переконати себе, що це просто нерви, втома, стрес — та сама формула, якою я рятувала себе від паніки останні тижні. Але всередині все одно щось стискалося, невидиме, туге, як вузол.

Близько другої години з’явився Артур. Я почула його голос ще до того, як побачила. І все в мені ніби завмерло, хоч я вже мала б давно звикнути.

— Привіт, — кивнув він, проходячи повз.

— Привіт, — відповіла я спокійно, рівним тоном, як завжди.

Він ішов до свого кабінету, і я, не втримавшись, провела його поглядом. Той самий крок, той самий силует, та сама звичка злегка нахиляти голову, коли він думає. Все звично. Надто звично.

За ці два місяці все повернулось на свої місця. Принаймні зовні.

Ми знову говорили про роботу, посміхались, і тримали дистанцію, яка стала нашою новою реальністю. Але десь між цими розмовами, між його “дякую” і “добре, зроби це”, жив спогад, який я не могла стерти, хоч як би не намагалась.

Я зітхнула, відвівши погляд, й відчула, як серце різко стислось.

“А раптом це не просто затримка?..”

Думка промайнула блискавкою — гостра, жива, заборонена. І разом з нею прийшло щось тепле, ледь вловиме, як подих — майже ніжність, майже страх.

Я відразу втиснула її назад, у найглибший кут розуму.

“Досить, Аню. Завтра ти підеш до лікаря — і все з’ясується. Це просто збій. Просто перевтома.”

Я вдихнула глибше, випрямилась і взяла в руки блокнот, занурюючись у робочі записи. Звук посуду, тихі розмови, аромат кави — усе повертало в реальність, у той спокій, який я намагалась тримати обома руками.

Прокинулась я раніше, ніж хотіла. За вікном ще лежала м’яка тиша ранку — така, у яку зазвичай хочеться загорнутись і не думати ні про що. Але сьогодні вона лише підкреслювала моє внутрішнє напруження. Мій вихідний мав би починатись легко — кава, душ, спокій. Але все тіло, ніби натягнута струна, знало: сьогодні я маю йти до лікаря.

Я полежала ще хвилину, вдивляючись у стелю, відчуваючи, як серце гупає швидше, ніж треба. Потім рішуче сіла на ліжку — рухалася машинально, як за сценарієм, який давно написала: встати, піти в душ, помити голову, зібратись, вийти. Але ноги самі повели мене не до ванної, а до вхідних дверей.

Біля дверей, у сумці, лежав тест. Той самий, куплений учора “просто для спокою”.

Я застигла на мить, дивлячись на сумку, ніби вона зараз вибухне, якщо я до неї доторкнусь. А потім, відкинувши все, просто нахилилась, витягла тест і пішла до ванної.

Мої руки тремтіли. Не від холоду — від чогось глибшого. Від невідомості, яка нарешті перестала бути просто думкою і перетворилась на дію.

Через кілька хвилин я вже сиділа на кухні, підібравши під себе ноги. За вікном шелестіло листя — таке гарне, спокійне, байдуже до мого хвилювання. Тест лежав на підвіконні поруч. Я свідомо не дивилась у той бік. Просто вдивлялась у дерева, намагаючись спіймати хоч якийсь спокій.