Розділ 4

Я стояла перед дзеркалом у ванній кімнаті, тримаючи в руках зубну щітку, і дивилася на себе так, ніби бачила когось іншого. Очі — трохи червоні, повіки припухлі, а погляд… у ньому ще жевріло щось від цієї ночі.

“Ось вона, твоя “нова сторінка”, Аню. Починається з розбитого серця й синців під очима.”

Я поклала щітку, сперлась долонями об край раковини й довго вдивлялась у відображення. Мені здавалося, що я бачу не просто втому — я бачила розчарування в самій собі. Вчорашній день був суцільним марафоном сили: коробки, речі, прибирання, розкладання. Але варто було лише лягти в ліжко — і вся ця сила розсипалась, як пісок між пальців.

Я згадувала, як він дивився на мене. Як цілував. Як говорив тим спокійним голосом. І як холодно, без тіні жалю, вимовив ті слова. Вони били найболючіше. Бо я ж справді знала, що для нього це нічого не значить. Але серце, як завжди, вирішило не слухати розум.

Я проплакала пів ночі — тихо, щоби не чути самої себе. І тепер це було видно: набряклі очі, сухі губи, бліде обличчя. Зітхнувши, я взяла косметичку.

— Ну, давай, Рудницька, — прошепотіла я сама собі. — Робота не чекатиме.

Я ретельно наносила тональний крем, пудру, туш… Кожен рух був ніби спробою приховати не лише втому, а й біль. І коли я нарешті закінчила, то побачила в дзеркалі іншу себе — більш зібрану, впевнену.

На кухні я знайшла вчорашню піцу. Взяла шматочок, відкусила, майже не відчуваючи смаку.

“Нова квартира, нове життя, а все одно він — перша думка зранку.”

Зібравшись, я підійшла до дзеркала біля дверей. Звичний жест — перевірити зачіску, погляд, поставу. Дивилася на себе довго. Потім глибоко вдихнула.

— Ти зможеш, — сказала я собі. — Просто будь спокійна.

Коли я вийшла на вулицю, повітря зустріло мене теплом. Київ прокидався: шуміли машини, хтось поспішав на роботу, хтось пив каву просто на ходу. Ранкове сонце вже встигло торкнутися плечей, і я вдячно підставила йому обличчя.

Дорога до ресторану минула швидше ніж я того хотіла. Я йшла знайомими вулицями, але все здавалося чужим — навіть ранкове повітря, навіть сонце, що раніше гріло, сьогодні, здавалось, палило просто в груди.

Перед дверима ресторану я зупинилась. Рукою тримаючи холодну металеву ручку, відчуваючи, як долоня стає вологою від напруги. Скло дверей відбивало мій образ — зібрану, охайну, з усмішкою, яку я так довго вчилася вдягати як маску. 

Я глибоко вдихнула — повільно, намагаючись вирівняти дихання і заглушити той хаос, що розривав мене зсередини.

“Просто робота. Просто ще один день. Ти повинна триматись.”

Артура ще не було — і я сподівалась, що матиму хоч пів години спокою, перш ніж доведеться зустріти його погляд. Але навіть думка про те, що він може з’явитися будь-якої миті, змушувала моє серце стискатись.

“Це просто робота, Аню. Це лише черговий день. Він — твій начальник. І все.”

Насправді, я знала, що це неправда. Кожна клітина мого тіла пам’ятала його голос, його дотики, той погляд у коридорі, після якого я перестала дихати. Але зараз не час. Не місце.

Я знову вдихнула — глибше. І, нарешті, змусила себе відчинити двері.

У залі було ще тихо — той самий спокій перед відкриттям, який я завжди любила. Лише шурхіт серветок, приглушені голоси, запах свіжозмеленої кави та полірованих столів.

Я швидко пройшла до кімнати персоналу. Поки переодягалась, намагалася не думати. Просто зосереджувалась на кожному русі — сукня, застібка, поправити волосся та макіяж. Все, як завжди. Але всередині щось стискалося.

“Ти повинна виглядати спокійною. Зібраною. Ніби тобі байдуже. Він не повинен знати, що тобі боляче.”

Перед дзеркалом стояла вже не та дівчина, що плакала вночі. Це була я — господиня залу, привітна, усміхнена, спокійна. Принаймні зовні. Всередині ж серце билося з тривожною частотою, наче попереджаючи про неминучу зустріч.

— Ну, ось і все, — прошепотіла я до свого відображення. — Ти впораєшся.

Я вийшла з кімнати й повільно рушила в зал. Легкий стукіт каблуків лунав надто гучно в тиші, і від цього мені ставало ще напруженіше. Я вдихнула аромат свіжомеленої кави — знайомий та заспокійливий.

Та варто було зробити кілька кроків до свого місця, як у двері зайшли: моя подруга, яка працювала тут офіціанткою — Лія, та бармен Артем. 

Лія хороша людина. Можливо, єдина, кому я справді довіряю. Але навіть їй я не можу розповісти, що відбувається всередині мене. Вона б не зрозуміла, як це — кохати того, для кого ти нічого не значиш.

Артем, як завжди, щось енергійно розповідав, розмахуючи руками, а Лія слухала його впіввуха, поки не помітила мене.

— Привіт! — її усмішка була така яскрава, що на мить я справді забула про все. Вона відразу підбігла й обійняла мене.

— Привіт, Ліє, — відповіла я, обіймаючи у відповідь, і вперше за ранок у мені ворухнулось щось тепле.

— Як ти? Як справи?

— Та все добре, — я злегка знизала плечима, намагаючись звучати невимушено.

Ми кілька хвилин говорили про буденні речі та дрібні новини. Розмова текла спокійно, але я відчувала, як уважно Лія дивиться на мене. Вона, мабуть, бачила, що я не така, як завжди. І я знала, що ще трохи і вона почне розпитувати.

Тож я, не давши їй цього шансу, нахилилась трохи ближче й лукаво усміхнулась:

— Ну, давай, розказуй. Що там у тебе з Дем’яном?

Лія закусила губу.

— Ох, це… довга історія.

— Якщо довга, то хоча б одним словом скажи, — підморгнула я. — Ти ж знаєш, я без цього не заспокоюсь.

Вона вже почала збиратись із думками, і я з полегшенням вдихнула — спрацювало. Та в ту ж мить двері ресторану тихо прочинились.

Я машинально глянула в той бік — і завмерла. Артур.

Його фігура заповнила отвір дверей — знайома постава, впевнена хода, та сама стримана енергія, від якої у мене завжди зупинялося серце. Він виглядав бездоганно, як завжди, ніби нічого не сталося. Але ж сталося. Для мене — так точно.