Розділ 3

Кава була гарячою, ароматною, і мабуть, смачною — але я нічого не відчувала. Тільки тепло стаканчика в долонях. Булочка в пакеті здавалась чимось зайвим, як і цей ранок, як і я сама в цьому місті.

На годиннику була дев’ята. Сонце лагідно пробивалось крізь гілки дерев, і парк дихав свіжістю після нічної прохолоди. Я йшла повільно, тягнучи за собою валізу, яка голосно стукала колесами по плитці.

Мені треба було десь перечекати ще три години до зустрічі щодо квартири. Ідея посидіти в парку здалася непоганою — свіже повітря, тиша, зелень. Але щойно я сіла на лавку, відчула, як хвиля болю знову накрила мене, наче щойно повторилось все спочатку.

Я зробила ковток кави. Гіркої. Майже як вчорашня ніч.

“Навіщо я взагалі пішла до нього?” — питання, яке крутиться в голові знову й знову. І не було жодної відповіді, яку можна було б прийняти без болю.

Я знала. Я відчувала. Ще тоді, коли стояла в нього на порозі, знала, що не варто. Що потім буде важко, але пішла. Бо втомилася бути сильною.

Вчорашня ніч крутилася перед очима, як фільм, який не хочеш переглядати, але пульт у когось іншого.

Його дотики, погляди, поцілунки, все… що спочатку здавалося справжнім. Але ті слова після — холодні, прості, безжальні.

“Нічого не зміниться, Аню. Це нічого не означає.”

Його слова досі дзвенять у вухах. Кожне — як голка. 

В той момент мені хотілося просто зникнути. Але я лише кивнула, сказавши: “Розумію. Ти мені нічого не обіцяв.”

Бо що ще могла сказати? Він же й справді нічого не обіцяв.

І коли він підтвердив — “саме так” — у грудях щось обірвалося остаточно.

Вночі я не плакала. Лежала, дивлячись у темряву, слухаючи його рівне дихання. Чекала, поки не розвидниться, і тоді — тихо, майже непомітно, зібралась і пішла.

Я тихо видихнула, підперла підборіддя рукою. Людей у парку майже не було. Молода пара з собакою, старий чоловік на сусідній лавці, що годував голубів. Світ жив, а я ніби застрягла десь між учора і сьогодні.

Я зробила ще ковток кави — цього разу відчула смак. Гіркий, але справжній. І в цій гіркості було щось заспокійливе.

“Досить, — сказала я собі подумки. — Так, болить. Але я вже пережила гірше. І це теж мине.”

Так, він скористався моїми почуттями. Так, я дозволила це. Але, мабуть, це останній раз, коли я дозволила собі повірити у те, що можна торкнутись сонця і не обпектись.

Я витерла пальцями щоку — там, де ковзнула одна-єдина сльоза, швидка й гаряча. І тихо видихнула.

Сонце вже піднялося вище, повітря стало теплішим. І я відкинулася на спинку лавки, поглянувши на небо.

Я не знаю, скільки просиділа на тій лавці. Час розмився — як і межа між болем і спокоєм. Телефон у руці здригнувся від повідомлення, і це повернуло мене в реальність.  

Я кілька секунд просто дивилась на екран, прочитавши повідомлення, в якому йшлося про час зустрічі та адреса. Наче мозок не одразу згадав, що це про квартиру. А потім — зібралась. Глибоко вдихнула, встала, взяла валізу.  

“Досить думати про вчора. Зараз треба думати про сьогодні.”  

Коли я вийшла з парку, сонце вже було високо. Київ прокинувся — вулиці шуміли, пахло кавою й пилом, і місто знову кудись поспішало. А я — з валізою, з заплутаними думками — крокувала вперед, намагаючись виглядати так, ніби тримаю все під контролем.  

Дорога до потрібної адреси зайняла близько години. І чим ближче я підходила, тим спокійнішою ставала. Район виявився тихим, зеленим, з охайними будинками, де все виглядало впорядковано — навіть клумби біля під’їздів. Коли я зупинилася перед багатоповерхівкою, подумала: “може, тут мені нарешті вдасться почати спочатку”.  

Двері квартири відчинила жінка років сорока п’яти — охайна, привітна, з м’яким голосом.  

— Ви Аня? — уточнила вона з усмішкою.  

— Так, — відповіла я, намагаючись теж посміхнутись. — Ми з вами домовлялись.  

Вона відступила, запрошуючи мене всередину.  

— Проходьте, зараз усе покажу.  

Квартира виявилась невеликою студією, але дуже затишною. Світлі стіни, велике підвіконня, де можна сидіти з книгою, кухня, яка плавно переходила у спальну зону. Усе свіже, чисте, без цього відчуття чужого життя, що іноді залишається після попередніх орендарів.  

— Як вам? — запитала жінка, спостерігаючи за мною.  

Я провела рукою по гладкій поверхні кухонного столу.  

— Гарно, — сказала чесно. — Дуже затишно.  

Вона посміхнулась.  

— Тут нещодавно зробили ремонт, жив хлопець-студент, але переїхав за кордон. Якщо вам потрібно надовго — можу зробити невелику знижку після першого місяця.  

Я підняла погляд.  

— Справді?  

— Так, — кивнула вона.

Я не стримала щирої усмішки.  

— Дякую. Я візьму, — сказала я. — Якщо пропозиція ще актуальна.  

— Звісно! — радісно відповіла вона. — Давайте тоді підпишемо договір.  

Ми ще кілька хвилин обговорювали деталі — оплату, терміни, невеликі побутові дрібниці. І коли жінка пішла, залишивши мені ключі, я залишилася стояти посеред кімнати, тримаючи їх у руці. Маленький металевий брелок дзенькнув, і цей звук прозвучав, як символ.  

Я зробила глибокий вдих, потім ще один. І нарешті дозволила собі просто сісти на підлогу, спершись спиною об диван. Тиша. Моя квартира. Мій новий початок.  

З грудей вирвався полегшений сміх, майже нечутний.  

— Ну от, — прошепотіла я. — Ти все ж впоралась.  

Повітря в квартирі було тепле, пахло спокоєм. Але він тривав недовго. Всередині вже починала ворушитись думка: “Треба йти. Треба закінчити все, що лишилось.”  

Я повільно підвелась, витерла долонею щоки — навіть не пам’ятала, коли знову почала плакати, — і глибоко вдихнула. Досить. Вистачить сьогоднішніх емоцій.  

Взявши сумочку, я ще раз оглянула кімнату — свою нову оселю. Маленьку, але свою. І вийшла.

На сходах було тихо. Я чула лише відлуння власних кроків і глухе постукування ключів, які тепер означали початок нового етапу. Коли вийшла на вулицю, сонце вже починало хилитися до вечора.