Розділ 2

Артур підійшов до мене та зупинився за декілька кроків.

— Привіт, — його голос прозвучав тихо, але впевнено.

Я підняла погляд і ледь усміхнулася, хоч всередині все стислося.

— Привіт, — відповіла, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Він ковзнув поглядом по мені, а тоді на валізу, що стояла біля моїх ніг.

— А це що? — його брови злегка піднялися. — Ти кудись зібралася?

Я зробила крок убік, ніби хотіла закрити валізу собою.

— Це… неважливо, — сказала я, намагаючись не дивитися йому в очі. — Просто справи.

Він нахилив голову трохи вбік, погляд став гострішим.

— Ань, — вимовив коротко, наче попередження. — Куди ти їдеш?

Я зітхнула. Він, як завжди, не з тих, від кого можна відмахнутись.

— У готель, — коротко кинула я, дивлячись убік.

— У готель? — він звів брови. — Навіщо?

Я вже відчувала, як у мені росте втома — не фізична, а емоційна.

— Переночувати, — сказала тихо.

Він зітхнув — глибоко, з тим самим тоном, який я добре знала.

— Добре, годі цих загадок, — його голос став твердішим. — Розповідай. Що трапилось?

— Навіщо тобі це? — я зустріла його погляд. — Це дрібниця, справді.

— Анно, — сказав він так, що я майже фізично відчула, як земля під ногами зупинилась.

І по його голосу, і по очах я зрозуміла — сперечатися немає сенсу. Тож я видихнула, трохи опустила плечі.

— Мене сьогодні виселили з квартири, — сказала тихо. — Я знайшла іншу, але вона звільниться тільки завтра. Тож сьогодні хотіла переночувати в готелі. Ось і все.

Він вислухав мене, не перебиваючи. Його погляд був не осудливий, а скоріше… зосереджений, уважний.

— І чому ти відразу не сказала? — спитав після паузи. — Навіщо приховувала?

Я всміхнулася куточком губ.

— Бо це мої проблеми, Артуре.

— Ти забронювала номер? — запитав він спокійно, але впевнено.

Я трохи здивовано підняла брови.

— Навіщо тобі це?

— Якщо я питаю, отже, треба, — коротко сказав він. — Так забронювала чи ні?

Я зітхнула, здаючись.

— Забронювала. Але там сталася помилка. Усі номери зайняті. От тепер шукаю інший.

Він кивнув, ніби все зрозумів, потім раптово потягнувся й узяв мою валізу.

— Ходімо.

Я кліпнула.

— Куди? — спитала розгублено.

Він не відповів. Просто пішов до своєї машини, відчинив багажник і спокійно поклав туди валізу. А я йшла слідом, наздоганяючи його.

— Артур! Що ти робиш?

— Ти переночуєш у мене, — сказав він, навіть не поглянувши на мене.

— Ні, — відразу відповіла я. — Я не для цього тобі розповіла.

Він обернувся, дивлячись просто в очі.

— Це не обговорюється. Так буде найзручніше.

— Навпаки, — я вчепилася руками в ремінець сумки. — Це буде найнезручніше.

Він ледь усміхнувся — тим самим спокійним, трошки іронічним виразом, від якого мені завжди хотілося його вдарити… або поцілувати.

— А яка різниця, де ти переночуєш? — сказав спокійно. — Ти шукаєш кімнату, а в мене є одна вільна. Я не бачу різниці між готелем і квартирою.

Я подумала про те, що різниця — величезна. Але він, звісно, цього не розумів.

— Я не хочу тобі заважати, — сказала тихо. — І турбувати теж.

— Ти мене не потурбуєш, — відповів він просто.

Я зітхнула, розуміючи, що сперечатися марно. Його не переконати. Ніколи не можна було.

— Гаразд, — сказала я нарешті, здавшись.

Його обличчя розгладилося, він навіть трохи усміхнувся.

— От і чудово. Сідай, — він відчинив дверцята пасажирського сидіння.

Я ще мить стояла, вдивляючись у нього. Може, мені й справді пощастило сьогодні — серед усього хаосу зустріти когось, хто просто не дає мені залишитись самій.

Я мовчки сіла в машину, і коли дверцята зачинилися за мною, відчула щось схоже на спокій.

Машина плавно рушила з місця, і в ту ж мить мене огорнуло відчуття — те, коли здається, що зробила помилку, але вже пізно повертати назад. Я сиділа, дивлячись у вікно, спостерігаючи, як вогні міста ковзають по склу.

Я погодилась поїхати з ним. Добровільно. І тепер не знала, чого боюсь більше — що можу випадково видати те, що приховую вже понад рік, чи того, що між нами може щось змінитись.

На роботі було простіше. Там були інші люди, інший простір, де ми обидва ховалися за ввічливими усмішками й короткими фразами. Там можна було переконати себе, що він — просто мій шеф. Просто людина, з якою ми іноді жартуємо, обговорюємо графіки, приймаємо гостей. А зараз — ми були лише вдвох. І це “просто” зникло.

— Ти голодна? — його голос вирвав мене з думок.

Я кліпнула, на мить не зрозумівши, що він сказав.

— Що?

— Голодна? — повторив, трохи повернувшись до мене. Його обличчя освітив м’який відблиск ліхтарів, і я побачила в кутиках його очей ту ледь помітну посмішку, яку він завжди стримував.

Я хотіла відповісти, що ні, але в той самий момент мій шлунок дав про себе знати, і я згадала — справді, що сьогодні я нічого не їла. Взагалі.

Він мовчав кілька секунд, а потім легко, ніби сам до себе, сказав:

— Тобто так. Зрозуміло.

Я ледь усміхнулась.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти занадто довго мовчиш, — відказав він і, трохи повернувши голову, додав із лукавою посмішкою: — Коли ти востаннє їла?

Я ніяково знизала плечима.

— Вчора.

— О, прекрасно, — він хмикнув. — Добре, що я замовив піцу. Сподіваюся, ти не проти повечеряти нею?

Я не втрималася й розсміялася.

— Піца? Серйозно? У тебе ж власний ресторан! А ти замовляєш піцу на вечерю?

— Так, — він з удаваною серйозністю кивнув. — Іноді треба давати відпочити навіть кухарям.

— І шефу, — додала я, не втримавшись від усмішки.

Він поглянув на мене швидким поглядом — коротким, але якимось теплим.

— От бачиш, ти все правильно розумієш.

Ми обоє засміялися, і напруга, яка щойно тягнула мене за плечі, трішки стала легшою. Я розслабилася, сперлась трішки на бік, слухаючи тихе гудіння двигуна й його спокійне дихання поруч.